Віктор Ющенко народився в с. Хоружівка Недригайлівського району 23 лютого 1954 року в сім'ї директора місцевої школи Ющенка Андрія Андрійовича та вчительки цієї ж школи Ющенко (Черненко) Варвари Тимофіївни.
Про своє дитинство Віктор Андрійович багато не розповідає. Відомо, що пас корів, цупив з колгоспного поля буряки разом з батьками, допомагав їм відгодовувати та забивати на м'ясо свиней, гусей, індиків та іншу живність.
Банкірські здібності розкрились у Ющенка досить рано: якось він закопав на городі банку з грошима, планував купити собі велосипеда, а батьки знайшли, й на знайдені гроші купили йому шкільну форму.
У школі особливими здібностями він не відзначався, навчався не краще і не гірше за інших - посередньо.
У Хоружівській школі, як свідчить старший брат Віктора Ющенка, Петро, панував дух казарми, а ідейно- виховна робота являла собою необхідність брати участь у численних піонерсько-комсомольських «виховних» заходах, так званих «лінійках».
Зараз Віктор Ющенко поширює вигадки про те, що він народився в сім'ї інтелігентів, котра була і є «прикладом класичної української родини». Неправда.
Віктор Ющенко мав би подумати: відгодовування свиней та птиці далеке від уявлення про інтелігентність. Та й від класичности досить далеченько.
Були класичні родини в Україні: Коцюбинські, Кобилянські, Ковалевські, Левицькі, але до чого тут Ющенки? За таке порівняння представники класичних родин і образитися могли б, якби дожили до сьогоднішніх мерзотних піар-часів.
А ще цей «герой» на своєму персональному сайті в інтернеті розмістив інформацію, що «рід Ющенків почався від запорізького козака Петра Калнишевського-Ющенка, який заснував хутір Хоружівку» (персональний сайт В. Ющенка).
Як свідчать енциклопедії, справді існував такий козак Калнишевський Петро Іванович. Це був останній кошовий Запорозької Січі, за походженням жалуваний дворянин, але був він полковником Лубенського полку, що від Недригайлівки аж надто далеко, та й додатка «Ющенко» у своєму прізвищі цей козак ніколи не мав. Хоружівка, яку заснував полковник Калнишевський, за свідченням все того ж джерела, знаходилась у Роменскому повіті Полтавської губернії (Полтавської, а зовсім не Сумської).
Знов Ющенко схибив. Хотілося б нашому Йвану в дворяни, та писком не вдався. А ще кажуть, як маєш збрехати, то краще змовчати. Не потрібно «маленьких українців» дурити...
Існує міф, що навчання в Тернопільському державному фінансово-економічному інституті (1971-1975 рр.) й спілкування з природою Карпат та Прикарпаття сприяло формуванню в характері Віктора Ющенка рис українського патріота. Сам Ющенко полюбляє підкреслювати, що нібито «тернопільський період» його життя допоміг йому відчути себе українцем.
Це чергова вигадка.
Діяльність нашого героя «післятернопільського періоду» свідчить про зовсім протилежне.
Як фахівця з бухгалтерського обліку сільського господарства (цитується відповідно до назви факультету, що закінчив Ющенко) нашого героя в середині 1975 р. направили на роботу до закарпатського мальовничого села Яворове. Але належного для «молодого спеціаліста» строку в Яворівському колгоспі ім. 40-річчя Жовтня Ющенко не відпрацював, і вже в 1976 році (після року служби в Радянській Армії) повернувся на рідну Сумщину, де для початку його влаштували на посаду економіста відділення Держбанку СССР в смт. Ульянівка Білопільського району на Сумщині.
В 1977 році Ющенко вступив до лав КПСС (що насправді є дуже непогано, як для українського «патріота»).
Членство у комуністичній партії забезпечило молодому рахівникові можливість у квітні цього ж року здобути посаду голови Ульянівського відділення Держбанку СССР. «Справжньому ульянівцю-лєнінцю дісталося Ульянівське відділення», - сказав би хтось, хто полюбляє каламбури.
Виникає запитання: навіщо Ющенкові треба було їхати на навчання в таку далечінь від дому? Адже зрозуміло, що у порівнянні з ближчими харківськими (не говорячи вже про київські) вузами тернопільській інститут був далеко не Гарвардом.
Іще одне. Якщо так зачаровують український дух та краса Західної України, то чому ж звідти так швидко зникати?
Ці географічні (і не тільки) кульбіти молодого Ющенка знаходять деяке пояснення у словах його батька, які відомі всім із розповідей матері. Направляючи сина на навчання до Тернополя, батько казав: «Якщо не в колгоспі будеш працювати, то в районі або в обласному центрі - все ближче до нас». Батько, як вчитель і директор школи, тверезо оцінив, що з шкільним багажем сину нема чого робити ані в Києві, ані в Харкові. А зв'язків директора навіть сільської школи радянських часів повинно було вистачити, щоб прилаштувати синка на хлібне місце. Тому й не дивно, що все сталося саме так, як спрогнозував багатомудрий та досвідчений Андрій Андрійович. Маленький патріотик (мусі-пусі) у Вікторі Ющенкові подолав «патріота великого». Воно й не дивно: власна сорочка була і завжди буде пану Ющенкові ближчою до власного ж тіла.
Цей майбутній «лідер національно-демократичних і патріотичних сил» виявив при цьому неабияку спритність - проліз у «передові лави будівників комунізму» у двадцять три роки з посади службовця, що в ті часи вдавалося не кожному кмітливому хлопцю навіть за великим «блатом». На вступ до КПСС для службовців існували квоти, дехто такої щасливої нагоди чекав роками. Квиток члена КПСС тих часів - це хлібна картка часів голодомору. Хтось продавався не вагаючись, інші були приречені на винищення або животіння.
Треба було вміти ловити корисні подуви вітру. Серед піонерського та комсомольського активу Хоружівської середньої школи поширений був вислів «від ленінської науки міцніють розум і руки».
Саме в цей час:
- Левка Лук'яненка, який відбув п'ятнадцятирічний термін, вдруге заарештовано і засуджено на десять років таборів та п'ять років заслання;
- Вячеслав Чорновіл відбував п'ятий рік свого другого ув'язнення в концтаборі Мордовської АССР;
- Василя Стуса, що відбув п'ять років табору в тій же Мордовії, заслано на три роки до Магадану.
У концтаборах, в'язницях та «психушках» мучилися сотні українських патріотів.
Дехто з них був членом Української Ґельсинської спілки (УҐС), організації, яка боролася за права людини в Україні. Серед іншого вони намагалися привернути увагу й до теми голодомору. Платили вони за це найкращими роками свого життя. Олекса Тихий, Юрій Литвин, Василь Стус загинули в концтаборах.
Їх просто замордували. В цей час Віктор Ющенко брав активну участь у компартійному житті, справно голосував за лінію партії, не ставлячи жодних запитань.
Запитання виникають зараз.
Коли комуніст Віктор Ющенко заговорив про голодомор?
Відповідь.
Тоді, коли стали потрібні голоси на виборах.
Для цього його дружина американка Катрін Клер американським коштом фонду USUF влаштувала спеціальну виставку (в Америці це називають exhibition). На цій виставці її чоловік, набундючившись, позував перед об'єктивами, робив гучні «патріотичні» заяви на кшталт такої: «Ми мусимо згадати їх усіх поіменно, впорядкувати їхні могили, збудувати меморіали, навчити себе і наших дітей приходити до них» (персональний сайт В. Ющенка).
Який добрий самаритянин, за сумісництвом - впорядник меморіалів загиблим героям.
А де ж ти був раніше? Героїв убивали і в той час, коли була писана заява про вступ до КПСС: «Хочу быть в передовых рядах строителей коммунизма».
За часів Ющенківського банкірства розквітнув новий геноцид - геноцид бюрократів проти власного народу: люди працювали, але зарплатню сплачувати їм ніхто не збирався. Що робить Віктор Ющенко? Він засекречує відомості про заборгованість із зарплатні та каже: «Если денег на решение проблемы задолженности по зарплатам нет, то их - нет, и значит, нужно выплачивать текущую зарплату, оставив задолженности на потом» (Зеркало недели. - 1997. - № 39).
Він говорив це з такою ж поважною пихою, як і на виставці пам'яті жертвам голодомору. Для себе та особливо наближених він облаштовував тим часом офісні хороми та закриті сауни, тоді як найменш захищені верстви українського народу просто вимирали.
Про впорядкування їхніх могил псевдомесія мовчить.
Якось напередодні виборів до Верховної Ради іміджмейкери порадили Вікторові Ющенкові «образитися» на свого головного ворога - Віктора Медведчука, і Ющенко заявляє: не може, каже, вибачити йому Василя Стуса та й годі.
Якщо десятиліттями не було діла до Стуса, то чи не наруга заради виборів згадувати святе ім'я всує?
Можна скільки завгодно на дозвіллі виводити удаваний родовід хоча б від самого Солов'я-Харциза. Але то не справа лихваря.
