| Преступления ОУН-УПА |
Просмотров: 13841
0 Плохо0

Часть 1: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1641/42/

Часть 2: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1645/42/

Часть 3: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1648/42/

Часть 4: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1655/42/

Часть 5: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1671/72/

Часть 6: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1728/72/

Часть 7: http://www.anti-orange-ua.com.ru/index.php/content/view/1771/42/


ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ І УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ
Створення УНК і УНА
Про створення Українського національного комітету (УНК) і Української національної армії (УНА) чіткіше писав К. Паньківський:
"Три роки тому, влітку 1941 року, кандидатом на партнера німцям була ідеологічно посвячена з ними ОУН. З якого б боку на те не дивитися, ОУН була, на жаль, розбита інтригами німців і неразумними амбіціями власних провідних діячів".[1] (Виділено мною - В. М.).
Ви про це, пане Гунчак, добре знаєте. Тай як не знати, коли все націоналістичне шумовиння часів минулої війни зводиться, якраз, до того, що все те націоналістичне шумовиння намагалося й намагається й сьогодні наввипередки, один перед другим, якнайкраще прислужитися нацистам. Добре відомо, що гітлерівці втручалися в справи ОУН як хотіли. Вони і "розбили інтригами" ОУН, щоб стало легше управляти "амбіціями провідних діячів", як про це вони неоднарозово заявляли.
В книзі спогадів "Від комітету до державного центру" Кость Паньківський недвозначно пише: "З українськими діячами німці почали говорити щойно в жовтні 1944 року. Розмови почав СС-обергруппенфюрер Г. Бергер, керівник відділу східної політики РЗГА (Головне імперське управління безпеки Німеччини - В.М.), одночасно керівник головного відділу політики у Східному міністерстві (мається на увазі міністерство окупованих східних територій під керівництвом А. Розенберга - В.М.). Але Бандера відмовився очолити українську репрезентацію. Тоді Бергер почав розмови з іншими українськими діячами...". [2]
Т. Гунчак у книзі "Україна: перша половина XX століття" (К., 1993), пишучи про цю зустріч Бандери з Бергером, зазначає, що йшлося тут про нав'язання стосунків з УПА та що "спроби німців порозумітися з УПА залишилися безуспішними", бо Бандера відмовився від співробітництва. Але не вiд спіробітництва з нацистами відмовився тоді Бандра, авід позиції Бергера очолити Український національний комітет! Це, звичайно, не одне і те ж.
Паньківський продовжує:
"Запросили всіх вище згаданих провідних людей (тобто С. Бандеру, А. Мельника, А. Лівицького, П. Скоропадського, В. Кубійовича, "Тараса Бульбу"-Боровця та інших - В.М.) до Берліна. Участь у розмовах брали з боку німців: Бергер, його співробітник проф. Бергард фон Менде (керівник кавказького відділу, який знав і українські справи), а з РЗГА - СС-штурмбанфюрер д-р Фріц Рудольф Арльт (тут Паньківський помиляється, бо Арльт був штандартенфюрером (полковником) СС - В.М.) і СС-оберштурмбанфюрер Людвіг Вольф. Арльт в тому часі був начальником "керівної її українського відділу. Він добре знав проблематику сходу Європи, зокрема українські справи. Він був прихильником українських національних аспірацій. Колись, у 1939-1940 роках він відігравав свою ролю при організації української репрезентації в ГГ (генерал-губернаторстві - В.М.), яка оформилася як УЦК (Український центральний комітет - В.М.) у Кракові, а потім працював якийсь час урядовцем ГГ в ділянці українських справ. З українського боку виступали президент А. Лівицький, І. Мазепа, гетьман П. Скоропадський, А. Мельник, С. Бандера і І. Гриньох, В. Кубійович, В. Доленко і В. Дубровський...".[ 3]
І далі:
"Розмови відбувалися з одною особою і спільні, з кількома учасниками, українці відбували наради самі між собою".
Завдання цих незвичайних нарад - об'єднати всіх українських націоналістів в одне ціле та використати їх спільні зусилля в боротьбі проти наступаючих радянських військ. Гітлерівці водночас тиснули на всіх керівників націоналістичних угруповань з тим, щоб "українці" приєдналися до затії генерала Власова. "Натиск німців був дуже сильний", - зауважував К. Паньківський.
Далі автор зазначає, що проблему примирення між українськими націоналістичними угрупованнями проводив в основному А. Мельник. "Українці", вказував Паньківський, вимагали від німців "визнати українську державність". І це в той час, коли гітлерівська Німеччина вже корчилась у передсмертних конвульсіях!
Одначе ігрища продовжувались. "Натиск" німців, продовжував Паньківський, був досить "демократичним". Гітлерівці "пропонували" очолити Український "національний" комітет то Бандері, то Мельнику, то Скоропадському, багатьом іншим. Але всі ці націоналістичні провідники не хотіли брати на себе відповідальність в час, коли вже конала нацистська Німеччина.
Паньківський:
"15 березня 1945 року Шандрук заявив, що він стає головою УНК. Того ж дня президент Лівицький своїм наказом підвищив генерала штабу генерал-хорунжого П. Шандрука до генерал-поручика (щоб наш генерал був рівний з генералом Власовим). Тим самим наказом генерал-поручика М. Омельяновича-Павленко до генерал-полковника. Президент призначив ген. Шандрука одночасно командувачем Української національної армії (УНА)".[ 4]
Необхідно подати інформацію про УНК та УНА отамана "Тараса Бульби"- Боровця, яку він дав у своїй книзі спогадів "Армія без держави".
Після виходу "з кацету" (тобто з концтабору Заксенхаузен) у жовтні 1944 року гітлерівці сидіти без діла отаману не дозволили. Його то залучають до створення Українського національного комітету (УНК), то до організації Української національної армії (УНА). Якраз це і входило в плани "Тараса Бульби"- Боровця.
В березні 1946 року українські націоналісти і гітлерівці дійшли остаточної згоди про те, що під керівництвом вермахту і в його складі буде створена УНА під керівництвом генерала П. Шандрука. УНА повинна була сформуватись із різних "українських" підрозділів, які перебували в складі вермахту, військ СС та поліції. Певне місце тут відводилось і безпосередньо "Тарасові Бульбі".
Про Українську національну армію писали і досі пишуть сьогодні різні націоналістичні автори, але всі вони приховували і приховують структуру, суть та її дійсну призначення. Єдиний серед таких авторів отаман викладає все начистоту:
"Нова армія (тобто УНА - В. М.) за схемою складається з двох основних частин:
- регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східному фронті проти ворога України - СРСР;
- іррегулярної частини, що мала офіційну назву - "Група "Б" УНА". [5]
Що ж це за група "Б", та й ще "іррегулярна"? Отаман чітко пояснював: "Группа "Б" мала проводити на Східному фронті "диверсійно-партизанські акції проти комуністів в Україні". Отамана, якраз, і було призначено її командиром".
І далі:
"До регулярних частин УНА мали входити:
- організована в Галичині заходами Українського центрального комітету (УЦК) в 1943 році одна піхотна дивізія "Галичина", що отримує назву - Перша дивізія УНА;
- всі наявні менші та більші українські добровільчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носять назву - Українське визвольне військо;
- всі особи української національности з-посеред військовополонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані і кацетники;
- всі добровольці української національності, що вже досі включені в ряди Російської визвольної армії (РВА) ген. Власова, які виявляють бажання перейти в свою національну армію;
- всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань".
Отака-то "регулярна" і "визвольна" УНА!
Отаман далі уточнював, що Группа "Б", якою йому доручено керувати, була запланована в 5000 вояків, але потім штаб обмежив її силу до 1500 вояків".
І ще:
"На підставі попередніх підрахунків, штаб УНА міг набрати до 250 тисяч воєнноспосібних українських кадрів, з числа тих, що зимою 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східному фронті".
А далі, виявляється, і таке:"Перекинення першого батальйону Групи "Б", що вже в кінці 1944 року був готовий і з ним я мав намір відлітати з своїм штабом в "Україну, не відбулося, бо в німецькій авіації вже не вистачало на такі операції пального (!). Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом, на польсько-чеську територію, на що ми не дали згоди...". Так безвиглядно закінчилась вся затія УНА. Але отаман закінчував свою книжку спогадів "Армія без держави" на мажорній ноті, приводячи текст "Пісні про Поліську Січ УПА", де є такі слова: "Ми ще поставим жовтоблакитний На самім Кремлі!.."
Але повернемось до спогадів К. Паньківського "Від комітету до державного центру", де автор досить інтригуюче розповідав про подальшу долю 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", точніше про її драматичний кінець.
Після повного разгрому дивізії СС "Галичина" під Бродами в липні 1944 р. керівництво військ СС зробило все можливе, щоб сформувати її заново. Якщо жТ. Гунчак досить ейфорично подає процес нового творення дивізії, то Паньківський сповнений песимізму і тривог:
"Зрозуміло, що тепер характер дивізії став зовсім інакший. Залишки першої дивізії були в стані глибокого духовного пригнічення і знеохочені; новобранці були в більшості насильно зведені з усіх боків залякані люди. При недостачі уніформ тих вояків ганяли на вправи в їх цивільних зношених убраннях і черевиках, без зброї. Вони навіть свою вояцьку присягу складали в такому стані. Корисно вибивалися на тлі дивізії старшини i підстаршини, які прийшли із шкіл. Трагедія вояцтва дивізії була в тому, що перший виступ на фронті закінчився величезною невдачею. Переможне військо набирає вітального розмаху, що помножує його сили; переможений вояк губить свою самовпевненість."
І далі:
"Недостача військових частин змусила німецьке командування перекинути дивізію, в стані незакінченої реорганізації, без одягу і без зброї, вже у вересні на Словаччину, на фронт проти повстанців. І тут в надзвичайно складних обставинах довелось дивізії одночасно доводити організацію до кінця, продовжувати вишкіл вояцтва і нести фронтову службу проти партизан...". [6]
Паньківський тут же зазначав, що опріч непідготовленості дивізії і її оточення було бридким: "... головна біда була в якості тих формацій. Дивізії підпорядковувалась деякий час так звана бригада Дірлевангера, спеціальна карна формація зброї-СС, до складу якої входили вояки, покарані на всякі кримінальні вчинки і також здеградовані офіцери і підофіцери німецької армії. Кримінальні елементи тієї бригади робили злочини супроти словацького і жидівського населення і з бундючністю злочинця розпускали чутки, що все це роблять "чужинці" з української дивізії...".
Однак тут Паньківський натякає на те, що і в дивізії СС "Галичина" було чимало кримінального елементу: "Жага наживи і почуття безкарности за поведінку супроти місцевого населення штовхали німців на грабунки. Те все передавалося вояцтву дивізії..."
І ще:
"...Польові суди працювали без перебою... Смертні присуди, а за ними розстрілювання... ставали все частішими".
Панькіський:
"В другій половині січня 1945 року прийшов наказ головного німецького командування про переїзд нашої дивізії з фронту проти партизан у Словаччині до південної Стірії на кордон Словенії. Тут був подвійний фронт, проти Совєтської Армії і проти югославських партизан Тіта. Сюди прибувало чимало втікачів, ненімців і німців. Ще прибули нові вояки в чорних мундирах, вартові концентраційних таборів на терені східної Німеччини...". "Поповнення", як бачимо, неабияке.
Творців дивізії, а затим Українського "національного" комітету і проголошення 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" "1-ою українською дивізією УНА" тішила "поява генерала (тобто П. Шандрука - В.М.) в українському мундирі з тризубом на шапці, тризубом на рукаві",
- зауважував Паньківський.
Однак радіти не довелось: "Довідавшися про капітуляцію, генерал Шандрук, як командир УНА, дав наказ командирові дивізії ген. Фрайтагу стягнути дивізію з фронту на світанку 8 травня. Так зроблено. Таким чином 9 травня 1945 року, о годині 00.01, коли капітуляція почала діяти, дивізія... перейшла в район британських збройних сил...".[ 7]
Минулі і нинішні шанувальники галицьких есесівців розглядають 14-ту гренадірен дівізіон СС "Галіцієн" тільки як "1-шу українську дивізію", чи як "1-шу дивізію української національної армії (УНА)". Якраз під цим гаслом у серпні 1993-го р. пройшла в Києві так звана "міжнародна наукова конференція", присвячена 50-річчю 1 -ої української дивізії УНА. Чому ж "міжнародна", коли міжнародний судовий процес над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини в Нюрнберзі визначив фашизм та його злочинні організації (в тому числі і війська СС), як "злочин проти людства"? Чому "українська" і "національна", коли творці й учасники цього фашистського формування служили Гітлеру, виконували його фашистську волю, а не захищали інтереси української нації і народів України? Та тому, що нинішні націоналісти в Україні та поза нею (від націонал-"демократів" до націонал-фашистів) не виконували і не збираються виконувати міжнародних зобов'язань, заснованих на гуманізмі і демократизмі. Сьогодні вони, всупереч міжнародним принципам, нахабно заявляють, що їх "рідні есесівці" боролись за "незалежну Україну", а дивізія СС "Галичина" була "національним військом", а її підрозділи ніколи не брали участі в каральних акціях проти мирного населення. Факт, звичайно, безпрецедентний! Тому-то цi новоявлені "національно свідомі" і запросили на "свято"- збіговисько в якості "гостей" усіх колишніх есесівців. От і з'їхалися до Львова і Києва з усього світу ті, до яких і досі діє закон міжнародного трибуналу в Нюрнберзі "без строку давності".
Сьогодні серед шанувальників галицьких есесівців гуляє створений ними ж міф про "шанс України" при створенні дивізії СС "Галичина". В епіцентрі міфу лежать "виправдання" В. Кубійовича у "Вістях братства колишніх вояків 1-ої УД УНА" (Ч. 3 - 4 за 1954 рік) свойого "коляборанства" і "коляборанства" його наближених:
"Ми є за творення дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі:
1) Ми включені в боротьбу з більшовизмом не як безіменні;
2) Ми виходимо на політичну арену, хоч і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову;
3) Ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав'язок армії;
4) Це може бути точка виходу для дальших плянів;
5) Лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.
Ця школа дасть дисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальноти і інші вояцькі чесноти.
Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм".[8] Ці "виправдання" Кубійовича зачитав на конференції один із організаторів її Іван Драч від імені української всесвітньої координаційної ради (є й така!), відкриваючи "міжнародну наукову конференцію" 21 серпня 1993 р., присвячену 50-річчю від часу створення " 1-ої української дивізії УНА". І тут же той же Драч сформулював суть міфу: "Чи й треба казати про те, що вчорашні студенти і гімназисти, які масово записувалися до дивізії, добре знали: Німеччина війну вже програла, що вони були далекі від будь-яких намірів рятувати райх (а на такого характеру тезах наполягала радянська історіографія!); молоді патріоти вірили в можливість конфлікту Радянського Союзу і його західних альянтів і сподівалися на шанс для України, яка матиме свої збройні сили, що стануть її вагомим аргументом у дискусії, коли промовляє зброя?".[9] (Виділено мною - В.М.).
Якась "фантасмагорія" виходить у пана Драча, розрахована на недолугих! Тут вам не "протуберанці сонця", які недавно оспівував цей національний поет, а час, де б "промовляла зброя". Для Драча байдуже, що, як свідчать документи, чимало авторів і живих очевидців, дивізія есесівців "Галичина" формувалась як поліційна формація в системі каральних органів нацистів, з поліційними офіцерами і підофіцерами, з поліційним генералом на чолі, з усіма поліційними атрибутами, і діяла не як поліційна, а фронтова. Даремно мріяли націоналісти з Галичини, що дивізія каральних військ СС може стати зародком національних збройних сил. Поліційні формації ще ніколи і ніде не формували національну армію. Дивізія, пане Драч, від початку і до кінця свого існування (опріч кількох тижнів перебування під Бродами на Львівщині) виконувала каральні функції: проти партизанів Франції і Словаччини, радянських, польських та югославських партизанів та мирного населення, яке всіляко підтримувало партизанів. 4-й поліцейський (галицький добровольчий полк СС) полк двічі штурмував Гуту-Пеняцьку, польське село на Львівщині, в результаті чого загинуло мученицькою смертю понад тисячу поляків, жителів цього села, та польських і радянських партизанів.
Пану Драчу треба елементарно вникнути в суть справи, перш ніж говорити і писати про те, що дивізії, мовляв, приписують каральні акції проти мирного населення. Про яку ж "неперервність боротьби нашого народу за свою свободу" ви, поете, торочите, коли тут нема ні крихти народного і національного?! Якщо пан Драч вважає, що 14-та гренадерська дивізія СС "Галичина" творила "неперервність боротьби нашого народу за свою свободу", то інший пан, Михайло Косів, народний депутат України і відомий діяч Руху, шукає в творенні дивізії есесівців "доцільність вибору". У передмові до збірника "Порив" (Львів, 1994) він пише: "Віддавна непокоїть мене питання: чому в середині 1943 року, коли вже було очевидно, що Німеччина війну програє, значна частина політиків з ОУН (мельниківське спрямування) вдалася до формування дивізії "Галичина", що діяла у системі німецьких військ?".
Відповідь на поставлене питання пан Косів негайно знаходить. Справа, мовляв, у тому, що галицькі націоналісти шукали вихід з ситуації "двох зол" (гітлерівської Німеччини і Радянського Союзу) і вибрали "менше зло", тобто гітлерівську Німеччину. Косів зауважує при цьому: "Але ж - чи справді нацистська Німеччина була меншим злом? Для переважної більшості галичан, вихованих на грунті не лише української, але й німецької мови і культури та в австрійських навчальних закладах, звиклих до військового вишколу німецькою мовою ще від часів служби в австрійській армії, фашизм являється тимчасовим явищем, недугою, що вилікується і минає. Гітлер - перехідною фігурою, а Німеччина в цілому асоціювалася з європейською цивілізацією".
Пан Косів, який в останні роки нажив собі славу "проповідника еліти й елітаризму" і "викривача русифікації"", нарешті, як бачимо, заговорив про онімечення Галичини та про "німецьку цивілізацію", правда, не згадуючи, хто ж були в Галичині ті німецькі "культуртрегери" i "штудієнрати"! Треба чесно сказати, що австро-німецькі "наставники" i "носії культури" запаморочили голови багатьом минулим і нинішнім косівим. Тому сьогодні вони так запопадливо заговорили про "еліту", "німецьку цивілізацію", "європейську культуру" і Галичину, яка, мовляв, завжди уподоблювалась "цивілізованому Заходу".
"Отже, - резюмує пан Косів, - коли вибір випав на нацистську Німеччину, як менше зло, то для цього були вагомі політичні причини".
Однак, цих "політичних причин" штудієнрат Косів не може (чи не хоче?) назвати, бо вони були наскрізь просяклі смородом комірки галицького міщуха та орієнтацією його на "західні окціденти", особливо на нацистську Німеччину.
Дарма втішається культуртрегер Косів тим, як майстерно виправдовується "коляборант" Кубійович за своє тифозне "коляборанство". Елітарному панові з когорти галицьких нардепів добре відомо, що сучасна розбещеність не комуністами "посіяна", а лжекомуністами, які при нинішній нагоді стали негайно, і "щирими католиками", і "щирими патріотами", і "щирими націоналістами", і "провідниками національного елітаризму" в задушливій атмосфері моральної розбещеності, духовної зневіри і пустоти.
Тут же пан Косів порушує "кардинальне питання", яке він так хотів би поставити перед усім світом - це питання про колябораціонізм: "У загальному сенсі співробітництво з нацистською Німеччиною періоду III рейху вважається колабораціоналізмом, натомість співробітництво з комуністичною Росією періоду Совєтського Союзу колабораціоналізмом не вважається. Тільки через те, що останнє не визнано на міжнародному рівні". (Виділено мною - В.М.)
Власне, так. Проти гітлерівського нацизму (як і фашизму взагалі) воювали всі буржуазно-демократичні країни Заходу (в тому числі США, Франція, Англія та ін.) і соціалістично-тоталітарний Радянський Союз, як і прогресивні сили Італії, Німеччини, Іспанії, Угорщини, Румунії, Болгарії та багатьох інших країн світу. Цей демократичний альянс, який прийнято називати "антифашистським", і визначив у повоєнний період ті міжнародні норми, якими керується нинішній світ, і не вам, пане Косів, їх змінити. Це абсолютно справедливо. Тих же, що співпрацювали чи прислуговували фашистам, прийнято називати колабораціоністами. І це дійсно справедливо.
Пана ж Косіва дратує одне: "...Для нас співпраця з російсько-комуністичим режимом після того, коли цей режим знищив українську державу (але ж відомо, що Центральну Раду, гетьманат Скоропадського і Директорію Петлюри знищили самі українці - В.М.) і приніс нам усе те, що євреї називають голокост, а простіше - геноцид і катастрофу, було б не лише злочином, а й втратою усього святого. А тому, - продовжує він, -... ми маємо оцінювати події своєї історії тільки в такому контексті: співробітництво з комуно-російським режимом - колабораціонізм. Судовий процес над комуністичним режимом - неминучий", пророкує "провідник елітаризму" та "викривач русифікації".
А що ж тоді робити з вами, пане Косів, та з такими, як ви? Ви ж училися в радянській школі, в радянському університеті, були комсомольським активістом, навіть керували комітетом комсомолу університету, просвіщалися в радянській аспірантурі. Затим погралися в "дисиденство". Однак, вас не покарали, як Чорновола та Гориня, а послали вчителювати в радянську школу. Там вам не сподобалося, бо треба в поті чола трудитись, і ви пішли працювати у Львівський музей історії релігії та атеїзму. Тут, в музеї, ви не просто споглядали експозицію, а створювали її, вчили, як боротись проти католицизму, галицьких єзуїтів та проти релігії взагалі, наставляли, повчали (штудієнрат же!), писали про музей чимало кореспонденцій, буклетів і статей. Вже в умовах "перебудови" і наростання націонал-"демократизму" на "острові свободи" ви стали працювати науковим співробітником відділу наукового атеїзму в Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові. За образом (досить точним і талановито визначеним) вашого опонента в час останніх виборів у Верховну Раду України А. Шкіля, керівника обласного проводу УНА -УНСО, ви понад 15 років "розхитували маятник Фуко" у Львівському музеї атеїзму, а тепер розхитуєте "незалежність української держави", бо кричите про "національну (націоналістичну!) еліту", про русифікацію, тим самим розпалюєте ненависть до інших народів. Як це називається, пане Косів? Колабораціонізм, ренегатство, зрадництво, продажність, чи ще як?
І на закінчення вашої передмови вказано досить мудро: "Прокручуючи в пам'яті стрічку багатьох наших повстань, воєнних зривів, вибухів відчаю і помсти, військових замислів, майже в усіх них бачимо уже з самого початку - приреченість".
Так, приреченість! Бо всі антинародні авантюри приречені на крах і небуття!
Трактування діяльності ОУН - У ПА націоналістичними авторами
Мабуть, найбільш відповідною цій темі є книга Володимира Косика "Україна і Німеччина у Другій світовій війні", яку так щедро рекламували галицькі націонал-"патріоти". Вперше ця книга вийшла в 1986 р. французькою мовою під назвою "Німецькі націонал-соціалісти і Україна". Назва ця більш-менш відповідає тій суті, яка закладена в матеріалах книги, і то в тому випадку, коли під "Україною" розуміли "українських націоналістів". Але Україна - це не українські націоналісти, а величезна громада з понад 57 мільйонів, яка переважно є антинаціоналістичною. Однак галицькі націонали із Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові видали книгу під назвою "Україна і Німеччина у Другій світовій війні". Сам керівник НТШ пан О. Романів, більш-менш відомий природознавець, ставши (раптом!) "суспільствознавцем" та "істориком", у передмові зауважує про те, що в даній книжці можна було б запропонувати дещо ширшу, але більш точну назву - "Український національно-визвольний рух і гітлерівська Німеччина: протистояння у Другій світовій війні".
Тут треба категорично заперечити панові Романову. По-перше, поняття "Український національно-визвольний рух" не є "ширшим" поняттям від поняття "Україна", а лише одним із складників широкої i об'ємної проблеми; по-друге, жодного протистояння українських інтегральних націоналістів і гітлерівських нацистів не було, а були, по суті, екзальтовані випади бандерівських політиканів на основі хвилевої неврівноваженої образи. За це й покарали гітлерівці неслухняних Бандеру, Стецька та їх прибічників, ізолювавши на певний час в бункері "Целленбау" концтабору Заксенхаузен. Тому матеріали книги В. Косика найбільш відповідають назві "Українські націоналісти і гітлерівські нацисти в Другій світовій війні: співробітництво та інтриги".
Треба віддати належне Володимиру Косику як апологету українського інтегрального націоналізму, якого в книзі так завзято захищає, що він не камуфлює, подібно "нашим" вітчизняним націоналістам, коли йдеться про ту чи іншу "істину", а передає її більш-менш документально, тобто відповідно документу, яким би він не був. Тому і звернемось до окремих місць його книги, які хоч частково відповідають на питання "З ким і проти кого воювали українські войовничі націоналісти в Другій світовій війні?"
В. Косик:
"Українці (читай: українські агресивні націоналісти - В.М.) зовсім не знали намірів Німеччини (така заява досить сумнівна, бо численні документи, навпаки, свідчать про те, що основні наміри гітлерівського керівництва проводові ОУН були добре відомі - В. М.). Протягом кількох місяців до початку війни вони намагалися підготуватися до такої можливості, не знаючи, що буде насправді. Обидві націоналістичні організації (тобто ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців - В.М.) прийняли рішення узяти участь у можливій війні проти Росії, відкритого ворога незалежності українського народу. Але плани і тактичний вибір двох українських політичних сил не були однакові...
На початку 1941 року Ріко Ярий (колишній австрійський офіцер та офіцер УГА, член проводу ОУН, резидент Абверу в ОУН під кличкою "Консул-2" - В.М.) отримав доручення від ОУН-Бандери встановити контакт з представниками ОКВ (Верховне командування гітлерівського вермахту - В.М.), щоб обговорити можливість створення української військової частини, вишколом якої зайнявся б вермахт. Передбачалось, що ця частина воюватиме на Східному фронті проти Радянської Росії. Насправді ОУН Бандери намагалась підготувати певну кількість людей, котрі могли б стати в Україні осередком національних збройних сил, які служили б справі української революції"". [10]
Косик продовжує цю позицію так:
"Але й ОУН Бандери бачила й іншу важливу причину йти на угоду з вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині угода з вермахтом забезпечувала людям Бандери прикриття, за яким вони могли б здійснювати політичну діяльність, не зазнаючи надто великих неприємностей від гестапо...
Нарешті, не менш важлива була й третя причина. ОУН Бандери (як і ОУН Мельника) мала намір якнайскоріше проникнути на Україну і політично заволодіти територією зразу після того, як пройде фронт. Оскільки передбачалося, що будуть вжиті заходи, щоб унеможливити пересування емігрантів, то в такому випадку зв'язки з вермахтом були потрібні. ОУН Бандери мала намір таємно створити невеликі похідні групи, що разом становили б кілька тисяч осіб, для проникнення в Україну і взяття там влади. Ці групи повинні були спиратися на допомогу людей з української військової частини, створеної при вермахті, які будуть користуватися свободою пересування... Переговори між Ріко Ярим і офіцерами резерву ОКВ (професори Г. Кох, Т. Оберлендер і Г. Геруліс) завершились у квітні 1941 року (тут автор явно фальшивить, хоч добре знає, що ці люди були працівниками Абверу-2 - В. М.). Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальйони: "Нахтігаль" і "Роланд"...
Коли ОУН Бандери вдалося укласти обмежену угоду з ОКВ, ОУН Мельника більше думала про можливість створення легіону чи справжньої української національної армії, що складалася б з емігрантів. Маючи це на меті, ОУН Мельника створила товариство колишніх українських вояків, сподіваючись, що вона зможе зайнятися організацією української армії. ОУН Мельника погодилась також послати певну кількість перекладачів на службу в німецьких частинах...".[11]
Так подає В. Косик інформацію про підготовку українських інтегральних націоналістів із ОУН до війни проти Радянського Союзу на боці гітлерівців, добре знаючи, що така війна інтенсивно готувалася.
В підрозділі "Початок збройного опору і його поширення" В. Косик зазначає: "На початку весни 1942 року центральний провід ОУН Бандери послав на Волинь одного зі своїх членів, Василя Сидора, якому було доручено допомогти у створенні збройних груп самооборони, що складалися б з членів Руху" (тут автор, видно, помиляється, бо в той час Василь Сидор ("Шелест") командував 2-ою ротою шуцманшафт-батальйону Побігущого - Шухевича проти партизанів Білорусі. Але, можливо, і був дійсно посланий, як ротенфюрер, із шуцманшафт-батальйону на Волинь по завданню ОУН-бандерівців - В.М.). У квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи "самооборони", якими командували Сергій Качинський - "Остап" і Іван Перегійняк -"Довбешка". Влітку було створено інші групи тієї ж "самооборони". Тоді ОУН-Бандери вже мала в розпорядженні понад 600 бойовиків, що могли стати "ядром майбутньої повстанської армії".[12]
В документах, доданих до книги, Косик представляє чимало різних "донесень" про події на Україні та про сили, що протистоять окупаційним властям. Інформація цих "донесень" сфальсифікована, складається враження, що гітлерівці в Україні мали справи тільки з бандерівцями. Однак сам же автор досить визначено зазначає, що "у повідомленні головного уряду безпеки Райху від 4 грудня 1942 р. ще не розрізняли радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців...". Це, якраз, дало підставу як пану Косику, так і багатьом іншим націоналістичним авторам писати, що рух бандерівців в Україні був основним. Все це, звичайно, примітивна і безглузда політична спекуляція. І не більше. По-перще, гітлерівці прекрасно орієнтувалися в обстановці, яка склалася в Україні у час війни, бо мали широко розгалужену сітку агентури і не могли плутатися в трьох соснах. Ця агентура складалася з тих же "українців". По-друге, не відповідає дійсності, що рух бандерівців в Україні "був основним". Як відомо, цей рух був локалізований в Галичині і частково на Волині. В центральних, а тим більше східних і південних землях України він був відсутній, за виключенням окремих та ізольованих одиниць, тобто членів "похідних груп", які туди були послані з тієї ж Галичини і в силу обставин там залишились. По-третє, інформаційні служби органів імперської безпеки і розвідки страждали тим, що інформувати про радянських партизанів й антифашистське підпілля, які важко було виявити, було надзвичайно важко. В той же час осередки українських націоналістів різних відтінків легко виявляються гітлерівцями завдяки розгалуженій сітці "коляборантів", які кружляли навколо окупаційних властей, як голодні собаки. Ці "коляборанти", звичайно, співробітничали з гітлерівцями, не пориваючи зв'язків із "своїми", тобто націоналістичними осередками. Тому гестапо і СД знали всі подробиці дій націоналістів, а тому щедро про них інформували.
Судячи з тексту, Косик бере чимало інформативно-документального матеріалу із націоналістичних "летючок"-листівок, які аж ніяк не можуть служити достовірними документами. "Німці зауважили, що Бандеру прославляють в листівках як мученика", - зауважував автор. Що правда, то правда. Якраз версія "мучеництва" Бандери в той період (на що й розрахували затійники акції ізоляції Бандери) перетворилась у справжній міф, легенду і мала, звичайно, для гітлерівців і бандерівців солідну морально-психологічну і політичну підставу для тогочасної тактики.
Пану Косику так хочеться передати пріоритет у творенні збройних формувань ОУН-бандерівців, а водночас очорнити, принизити її суперників, що він пише таке:
"Навесні 1942 р., одночасно зі створенням груп самооборони ОУН: Бандери, з'явилися збройні групи Тараса Бульби-Боровця. У серпні 1941 р. "Тарас Бульба" організував збройний загін української міліції. Дозволений і озброєний вермахтом його загін, що налічував, мабуть, з тисячі стрільців і називався "Поліська Січ", займався прочищенням болотистого і лісистого району північно-західної України (частково Білорусі) від залишків Червоної Арміїта від радянських партизанів. Проте 15 листопада 1941 року, мабуть, під тиском СД, але офіційно через брак спорядження, його загін було розпущено і роззброєно вермахтом. У травні й у червні 1942 року "Бульба"-Боровець зібрав частину членів розпущеного загону і створив партизанське формування". [13] (Виділено мною- В.М.).
Косик тут же подав таку примітку:
"Т. Бульба твердив, що його міліція мала понад 10 тисяч бойовиків. Німецькі джерела цього не підтверджують. Дехто твердить, що його міліція, яку він назвав "Поліська Січ", мала назву "Українська повстанська армія", крім тверджень неприхильно поставлених до ОУН Бандери авторів, показів на це немає. І це не так важливе, бо важливішим є факт, що в 1941 р. Т. Бульба-Боровець зі своїм загоном міліції повстання проти німців не робив і не організовував".
Всі ці хитрування і маніпуляції, а подекуди і прямі інсинуації, пан Косик використовує для того, щоб піднести, посилити тогочасний вплив бандерівців серед частини населення. Однак, як би там не писалось в націоналістичних "летючках"-листівках, чи в книжці В. Косика, ОУН Бандери (віддаємо належне) ефективно використовувала в своїх цілях щире прагнення українського населення, особливо молоді, до нещадної боротьби з гітлерівцями.
Надзвичайно наївно і водночас самовикривально описана паном В. Косиком "Війна між українцями та радянськими партизанами".[14] Автор досить часто зазначає, що радянські партизани діяли провокаційно, викликали своїми акціями каральні операції гітлерівців проти мирного населення. "Так, наприклад, - пише він, - 23 вересня 1942 року гітлерівці знищили села Борки, Борисівку і Кортеліси. Замкнені в церкві та в інших будівлях, 2832 мешканці Кортелісів згоріли в полум'ї...".
Пан Косик тут повністю забрехався, бо жителям Волині добре відомо, що в складі поліцейського полку "охоронної" поліції СС, що тероризував селян Кортелісів та багатьох інших сiл Полісся, діяли підрозділи шуцманів з українськими прізвищами та місцеві поліцаї. Народні суди над ними відбувалися в 60 - 70-х роках (над частиною із них заочно, бо підсудні живуть за кордоном) і довели їх участь у злодіяннях. Правда, тут же пан Косик визнає, що "ці каральні операції (гітлерівців - В.М.), зокрема на Волині, іноді проводилися з допомогою українських поліцаїв, яких примушували брати участь в екзекуціях, або копати ями (!). А тому, що поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у таких акціях, німецькі органи влади зарядили в березні 1943 року провести повну реорганізацію української допоміжної поліції..." (Виділено мною - В.М.).
Те, що "українські" поліцаї не іноді, а в переважній більшості брали участь у каральних акціях гітлерівців проти радянських партизанів і мирних жителів, у винищенні єврейського і польського населення, не викликає сумнівів. Про це свідчать численні документи і достовірні свідчення багатьох очевидців цих страхітливих злочинів. При тому, тих поліцаїв ніхто особливо не примущував, а вони самі запопадливо бралися за всяку найчорнішу і найкривавішу "роботу", особливо там, де можна було пограбувати і поживитися. Пан Косик сміхотворно запевняє читача, що гітлерівці примушували "українських" поліцаїв копати ями для страчених. Це - страхітлива насмішка, пане Косик, над пам'яттю загиблих, бо завжди ями копали жертви, а не поліцаї! А заривали ями зігнані тими ж поліцаями люди, які часто і самі ставали жертвами садистської сваволі катів.
Ще наївніше звучить ваша, пане Косик, заява, що "поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у (каральних) акціях", а тому "німецькі органи влади зарядили в березні 1943 р. провести масовий перехід "українських" поліцаїв на Волині у ліси, до УПА. В Галичині ж подібна акція сталася дещо пізніше, наприкінці літа 1943 р., і то не масова, а поодинці чи групами.
Насправді ж, тут істина досить проста: зростання народної боротьби проти окупантів змусило гітлерівців прийти до рішення, що ефективніше тримати тих озброєних поліцаїв у лісах для боротьби проти радянських партизанів, ніж тримати їх на постоях в казармах. Тому і була проведена операція "втечі українських поліцаїв до УПА". Операція проводилась таємно. Гітлерівські окупаційні власті створювали видимість "непокори" і "втечі", а керівництво ОУН-бандерівців було задоволено тим, що "українські" поліцаї створили кістяк УПА, яка поповнилася "досвідченими" кадрами. Звільнені поліцейські місця були незабаром заповнені "новими кадровиками" в Галичині - українськими "продай-душами".
Чимало націоналістичних авторів пишуть про те, що "українські" поліцаї на Волині пішли в ліси до УПА раптово, "по сигналу" керівництва ОУН-бандерівців. Насправді ж, цей перехід поліцаїв "із зброєю та муніцією", як відомо, проходив у березні-квітні 1943 року протягом кількох тижнів. Як могли тривалому "переходу" не перешкодити такі гітлерівські органи, як гестапо і СД, на які опиралась окупаційна влада? Отже, версії про раптовість переходу ("по сигналу") - звичайнісінька фальшивка, розрахована на необізнаних, а, головне, на "виправдання". Але перед ким намагались і намагаються і досі виправдатись провідники українського інтегрального націоналізму та їх нинішні апологети? Перед українським народом? Перед тими жертвами каральних акцій, перед якими завинили ті "українські" поліцаї? Пан Косик, зокрема, ніде в своїй книзі не пише про те, що та "українська" поліція обагрила свої злочинні руки невинною людською кров'ю і, отримавши такий "досвід", згодом стала основою формувань УПА. Якою ж "українською" була та "повстанська армія"? Та й проти кого вона "повставала"?
Власне, добре знаючи, що "у повідомленнях головного уряду безпеки райху" гітлерівці "не розрізняють радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців", пан Косик сам підбирав у архівах документи того "уряду безпеки райху", щоб примножити, збільшити баланс дій УПА за рахунок радянських партизанів. Так, з документа № 165 дістаємо таку інформацію поліції безпеки і СД:"... що стосується діяльності банд в особливо загрозливих районах Волині -Поділля і Житомира, то останнім часом передані такі цифри: бойові сутички: Волинь-Поділля - 47, Житомир - 29; напади на місцевості: Волинь-Поділля - 42, Житомир - 36; замахи на залізниці: Волинь-Поділля - 26, Житомир -13". Документ датується: "Берлін, 22 січня 1943 року".
Мова тут, цілком зрозуміло, йде тільки про дії радянських партизанів, бо в районах Поділля і Житомирської області (східна Волинь) збройних формувань ОУН - УПА не було, за винятком окремих небоєздатних боївок. А, по-друге, йдеться тут про "замахи на залізниці", яких формування УПА абсолютно не проводили.
Достовірно відомо про цілу серію переговорів між керівництвом ОУН - УПА і представниками німецького командування на різних рівнях. Такі переговори набрали особливо інтенсивного характеру, починаючи з весни 1944 р. Гітлерівське командування було зацікавлене в тому, щоб мати солідні диверсійні сили, які могли б паралізувати тили Червоної Армії. ОУН-УПА хотіли всебічної підтримки, перш за все, значних поставок зброї, боєприпасів та медикаментів.
Націоналістичні автори в основному представляють такі переговори однобічно: мовляв, гітлерівці напрошувались на тісне співробітництво в боротьбі з "совітами", бо потребували допомоги, й ініціатива, нібито, на таких переговорах і "зустрічах" виключно належала німцям. Це, звичайно, абсолютное відповідає дійсності, бо ініціатива частіше виходила із центрів ОУН-УПА, які потребували політичної та морально-психологічної підтримки, і військово-матеріальної допомоги.
Але ось як це представяє пан Косик:
"3 червня 1944 року у Львові відбулися переговори на найвищому рівні між представником УПА і представником вермахту стосовно можливого співробітництва в деяких суто військових сферах. Представник УПА сформулював багато умов для такого співробітництва. Передовсім УПА зберігала за собою право вільно навчати свої загони і здійснювати операції без найменшого німецького втручання. УПА засуджувала поводження вермахту і СД з українським населенням і вимагала повного припинення грубого поводження вермахту та каральних заходів. Крім того, УПА вимагала звільнення всіх українців (читай: українських войовничих націоналістів - В. М.), ув'язнених в концентраційних таборах і тюрмах. У разі підписання угоди всі німецькі служби, а також СД і гестапо, мали одержати відповідні інструкції. Можливе співробітництво мало залишатися в секреті, щоб радянські служби пропаганди не могли цим скористатися. Можливе співробітництво стосувалося лише боротьби проти більшовизму і Радянської Росії...".[ 15] І тут же додає, що переговори були перервані.
Пан Косик не називає представників ОУН - УПА, які вели переговори, умови, які ті представники виставляли на них. Та й при тому, виходить, що сторони ні до чого не домовились. Таке фальшування, звичайно, не на користь авторові, який претендує на "обєктивність дослідження", не на користь воно і тій справі, яку автор називає "національно-визвольною"... Та й чи народ Галичини, а тим більше всієї України, уповноважував ОУН - УПА на таке злочинне дійство?
А між тим пан Косик продовжує:
"Але тим часом бої між загонами УПА і німцями продовжувались..." Про які "бої" пише автор? Це ж - суща брехня! Бо в 1944 році між ОУН -УПА і командуванням відступаючих гітлерівських військ існувала (про це знають усі, хто хоч трохи знає історію Другої світової війни!) сувора домовленість про усяке сприяння сторін одна одній. ОУН - УПА прагнула створити ситуацію, при якій можливо, активно маневруючи, безболісно пережити фронтові умови та закріпитися в тилу Червоної Армії.
При цьому слід зазначити, що в умовах відступу гітлерівських військ мали місце окремі епізоди, коли формування УПА, бажаючи зміцнити боєздатність, роззброювали поодиноких солдатів вермахту чи навіть сприяли їм дістатися до своїх відступаючих частин.
І сам пан Косик погоджується, що угода між відступаючими частинами німецького вермахту і ОУН - УПА існувала. Він пише: "Незважаючи на урядову угоду, УПА зовсім не припинила напади проти німців, зокрема, як було вказано в німецькому донесенні, проти окремих солдатів і команд. У першій половині серпня загін УПА роззброїв 180 німців і 50 узбеків, 15 серпня відбувся бій між УПА та угорською армією неподалік Жаб'є (нині Верховина - В. М.), де було вбито 11 угорців. У Ластівці загін УПА напав на конвой зі зброєю, який охороняв німецький загін. У руки УПА потрапило близько 30 возів зі зброєю та боєприпасами".[16]
Такий "бій" з угорцями абсолютно невірогідний, бо автор вказує, що він стався 15 серпня 1944 р., тоді як ще у березні того року із Жаб'є (Верховини) були вибиті угорські та німецькі війська. Що ж до нападів на невеликі підрозділи німців з метою отримати зброю та боєприпаси, то вони мали місце, але не були частими.
Однак, ще більшою брехнею є таке повідомлення пана Косика:
"Останній бій між УПА і німцями відбувся 1 вересня (тобто 1944 р. - В.М.) на південь від Коломиї, у горах. Німці втратили двох солдатів убитими, 2 пораненими, одного солдата й одного капітана було захоплено в полон...".[ 17]
Такі "доблесті" не одинокі в книзі цього автора. Справа то в тому, що ще 28 березня 1944 р. радянські війська звільнили від німців Коломию, 31 березня - місто Косів, яке якраз є південніше Коломиї, а 29 березня -місто Надвірну, йке розташоване західніше Коломиї. Пан же Косик пише про "бій" 1 вересня, коли вже всі українські землі були повністю очищені від гітлерівських військ.
На таких "неточностях" побудована вся фактографія пана Косика.
Якщо Володимир Косик в доволі об'ємній книзі під назвою "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" розглядає взаємостосунки українських войовничих націоналістів і німецьких нацистів, то вже раніше часто згадуваний дослідник тих же питань Т. Гунчак в книзі "Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії" досить конспективно, але визначено висвітлює історію українського націоналістичного руху протягом півстоліття, яку називає історією України та її народу. Для пана Гунчака, як і для його націоналістичних колег по перу, не існує моралі (тим більше національної!) у виборі і трактовці об'єкту і суб'єкту наукового дослідження. Україна та українці для нього - це українські войовничі націоналісти, історія ж України, тобто історія українського народу (народів України) - то історія українського войовничого націоналізму.
Можна було б знехтувати тим "писанням", а тим більше тими "перлами", які так щедро видає пан Гунчак. Та й його книжка - конспект конспекту про діяльність націоналістичного руху в Західній Україні (а не в Україні в цілому, як про це пише в заголовку автор). Однак, наведемо кілька прикладів з книги, які характеризують дії українських інтегральних націоналістів в роки Другої світової війни.
Пан Гунчак на початку розділу "Друга світова війна" зауважує так: "Попри загальні твердження Гітлер не мав точного плану, що робити із Сходом Європи. Такий план виробив один із теоретиків фашизму Альфред Розенберг. Він передбачав розподіл Радянського Союзу на п'ять частин, з яких мали постати Велика Фінляндія, Балтійський протекторат, Українська держава, Кавказька федерація та Росія".[18]
І далі:
"Ідея розподілу Радянського Союзу стала притягательною силою, яка привела до німецького табору національно свідомих представників неросійських народів. Українці (тобто українські войовничі націоналісти - В.М.) займали серед них одне з помітних місць. Але ці поборники національної незалежності не знали, що Гітлер не поділяв думок Розенберга і готував їм місце рабів у нацистській імперії." Така постановка питання у витворі пана Гунчака - суцільна дитяча наївність, бо ці "національно свідомі" добре знали, що житимуть у залежності від Ґітлера, де уготовано народові "місце рабів у нацистській імперії" та де вони ("національно свідомі") стануть погоничами тих нещасних рабів.
При цьому п. Гунчак застерігає:
"...У пошуках підтримки своїх політичних прагнень ОУН вдалася до співпраці з німецькою військовою розвідкою. Можливість такого, як пізніше виявилося, мезальянсу стала особливо реальною з того моменту, коли Гітлер вирішив піти війною проти Радянського Союзу... Обидві фракції ОУН старались інформувати німців про свої політичні цілі. Зокрема, напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз вони надіслали Гітлерові два меморандуми...
Звичайно, плани німців аж ніяк не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але вони мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку співпрацюючи з німцями, з другого - самостійно шукала розв'язки проблеми української державності. Зрештою, 30 червня 1941 року, коли німці зайняли Львів, Ярослав Стецько, котрий репрезентував ОУН, проголосив, не повідомляючи про це німецьку владу, про відновлення крайового правління".[19]
Це "проголошення" пан Гунчак називає "поворотним" пунктом в українській політиці. В чому стався цей "поворот"? "Поворот" у ставленні до нацистів"? Аж ніяк! ОУН співпрацювала з гітлерівцями ще далеко до війни, хоч перед населенням Галичини всіляко вдавала, що бореться проти гітлерівців, хоч цієї "боротьби" також не було видно. Принаймні, окремі інциденти протистоянь УПА (вірніше, окремих її підрозділів) розпочалися лише з весни 1943 р. і мали епізодичний характер, відбувалися на рівні непокірних низових організацій та підрозділів.
Тут же Гунчак ставить досить категоричне питання:
"Які ж узагалі політичні сили існували в Україні під час Другої світової війни? Їхню кількість можна було б звести до чотирьох, а саме: німецька окупаційна влада; комуністичний підпільний і партизанський рух; польський підпільний і партизанський рух. Характерно, що всі чотири сили виключали одна одну. Лише польське підпілля на Волині та комуністичний рух час від часу співпрацювали проти українського самостійницького підпілля, але робили це без взаємної довіри."[20]
Пан Гунчак глибоко помиляється, коли видає Західну Україну за всю Україну. Чи насправді націоналістичний рух був рухом національним, рухом за незалежність і самостійність України? Так, він був "незалежним і самостійним", але незалежним від українського народу.
Мабуть, найбільший політичний камуфляж допускає пан Гунчак, коли пише про переговори керівництва СС з Степаном Бандерою. Гунчак: "Німці... всіма засобами намагалися зав'язати дійові відносини з УПА, обіцяючи українцям та іншим народам Східної Європи змінити політику відносно них.. .".[ 21]
І далі:
"Iз цією метою шеф головного бюро СС генерал Г. Бергер мав 5 жовтня 1944 року розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору. "Бандера - це незручний, упертий і фанатичний слов'янин, - писав генерал у своєму рапорті. - Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля -небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців". І тут же Гунчак додає, що спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними. Він як може фальсифікує факти. Добре відомо, що на зустрічі Бандери з шефом штабу СС генералом Г. Бергером йшлося не про УПА та співпрацю з нею, бо такі стосунки вже були остаточно налагоджені. Ще влітку 1944р., як свідчать численні документи, питання співпраці з УПА гітлерівцями були остаточно унормовані - збройні формування ОУН - УПА систематично отримували зброю, боєприпаси, медикаменти, засоби зв'язку і зв'язківців, диверсійні засоби і підрозділи підготовлених диверсантів, яких постійно готував абвер спеціально для закидання в тил Червоної Армiї. Йшлося тут про те, хто очолить так званий Український національний комітет (УНК) та про підпорядкування його російському комітетові, який очолював відомий генерал А. Власов.
Ось як про це (також вкрай суперечливо і закамуфльовано) писав сам пан Гунчак у своїй книзі "У мундирах ворога":
"Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів (йдеться про звільнення з концтабору Заксенгаузен С. Бандери, Я. Стецька та їх прибічників - В.М.), вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 28 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харкова, Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР), Кость Паньківський та "Тарас Бульба" - Боровець, провідник українського опору на Волині...".[ 22]
Тут автор явно фальсифікує суть цих переговорів, запевняючи необізнаного читача в тому, що гітлерівці хотіли "досягти деякого порозуміння з УПА". Такі особи, як Мельник, Скоропадський, "Тарас Бульба"-Боровець, Кубійович та Паньківський не мали жодного відношення до бандерівської УПА. Навпаки, ця бандерівська УПА, а особливо бандерівська служба безпеки ОУН ліквідовувала під корінь усіх людей з їх оточення. Це добре знали гітлерівці.
Однак далі пан Гунчак дещо прояснює суть переговорів: "Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери (тобто лідери українських войовничих націоналістів - В.М.) об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядкування їх російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну підтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівництва та політичної гегемонії росіян...
Неспроможні досягнути взаєморозуміння ні з фракцією Бандери, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже недіючої УНР, яку очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету. Напевне, причиною рекомендації Шандрука на цю керівну посаду було те, що він стояв здаля від політики... ".[23]
Цю закамуфльовану паном Гунчаком ситуацію найкраще вияснює Кость Паньківський у своїх спогадах "Від комітету до державного центру". Йшлося тут, звичайно, не про УПА, як неоднаразово пише Гунчак, а про те, хто має очолити Український національний комітет, та про підпорядковування його діяльності російському комітетові генерала Власова.
Більш помірковано і розсудливо, ніж інші націоналістичні автори, розглядає проблему "Україна в Другій світовій війні" історик Орест Субтельний у книзі "Україна: історія". І хоч автор, як і інші націоналісти в Україні та поза нею, зводить поняття "Україна" й "українці" до поняття "українські націоналісти", все ж на багатьох сторінках його книги є чимало досить критичного і навіть обєктивного матеріалу в оцінках фактів, подій, суспільних явищ і процесів. В підрозділі "ОУН і нацистська Німеччина" О. Субтельний досить відверто зазначає:
"Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку інтегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України (Гітлер передав маріонеткову державу "Підкарпатську Русь" хортистській Угорщині - В.М.), не мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися війною і поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хитких стосунках між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців існувала різна розбіжність поглядів на ОУН: Абвер (військова розвідка) на чолі з адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав за спiвпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхнулися на проблему: яку фракцію підтримати - відносно поміркованих, але слабких мельниківців (ОУН-М) чи діяльних, але непокірних прибічників Бандери (ОУН-Б). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українського народу".[24]
І ще одне досить цікаве застережння автора:
"У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН запланували - знову без їхньої згоди - організувати й контролювати місцеву адміністрацію в ново завойованих частинах України. З цією метою вони зібрали близько 2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-б, й розділили їх на похідні групи, давши тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали виявляти в кожному населеному пункті національно свідомих українців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливості молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони боротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало вбивство двох провідних членів ОУН-м Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у вересні 1941 року в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-б. Після цього епізоду вбивства і взаємні доноси німців у жорстокому конфлікті двох фракцій ОУН стали звичайним явищем".[25] Якщо чимало націоналістів в минулому і сьогодні відкидають начисто усяку "коляборацію" з німецьким окупаційним режимом, то пан Субтельний досить сміливо розвиває свою "філософію", і не витримує жодної критики з точки зору звичайної людської моралі:
"У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І, нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя". [26]
Тут, як бачимо, пан Субтельний під "Україною" розуміє Галичину. В східній, південній і центральній частинах України, де ментальність населення значно інша, ніж в Галичині, колабораціонізм мав лише епізодичне значення і місце. Це визначали і традиції історичного розвитку, і стійкі традиції православ'я, і те, що мільйони батьків і синів перебували в рядах Червоної Армії, які разом з представниками інших народів Радянського Союзу мужньо воювали проти фашизму і захищали свою рідну землю від напасника.
Субтельний продовжує:
"На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилось до участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців незмінно виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах... При тому, - додає Субтельний, - що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС і проведенні акцій екстремінації (тобто винищення -В.М.) євреїв, участь українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто...".[ 27]
Субтельний тут же відзначає:
"Опріч безплідної інтермедії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливішим випадком співпраці українців (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина"..." (Виділено мною - В.М.).
І ще:
"Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили в 1944 році німецьку форму, було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни). Щоб осмислити ці цифри у широкому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн. українців воювали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чеській, американській та канадській арміях. Такою була доля народу без держави".
Тут, як і вище, пан Субтельний виправдовує колабораціонізм. Він, як бачимо, не враховує не тільки ідейно-політичні (світоглядні) переконання людей, але й те, що українці Чехії, Канади чи США та Радянської України, принаймні, захищали свою землю і домівки від загарбників. Що ж тоді захищали українські войовничі націоналісти в Галичині, ставши на бік того напасника?
Ви, читачу, вже дещо познайомились з тим, як "історики" В. Косик, Т. Гунчак, О. Субтельний та інші, що проживають за межами України, висвітлюють участь "українців" у Другій світовій війні. До їх "писань" варто ще додати статтю Фелікса Кордуби "Der Genezalplan Ost" (у 40-рiччя походу III райху проти СРСР). (Ж. "Український історик", Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1981 .№ 1 - 4.)
Дослідник досить аргументовано аналізує нацистський "Генеральний план "Схід", його природу і суть. Розкриваючи його зміст, Кордуба зазначає: "На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ані одна людина, яка обосновано звернула б увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III райху. Головна увага у міжвоєнному періоді виправдовано концентрувалася на боротьбі із большевизмом та іншими окупантами українських земель і щораз - то більшому "союзно-концепційному" орієнтуванні на націонал-соціалізм, як головну протибольшевицьку силу в Західній Європі...".
Тут же автор досить несподівано заявляє: "...Щоб запобігти консолідації й координації IIІ райху заздалегідь подбали про те, щоб розбити ОУН на дві ворогуючі частини (мається на увазі розкол ОУН на дві ворогуючі групи - мельниківців і бандерівців - В.М.). Доказів для підтвердження такого факту є багато в різних німецьких публикаціях, а також у документації МВТ (тобто Міжнародного воєнного трибуналу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини - В.М.) у Нюрнберзі" (Виділено мною -В.М.).
Автор досить легковажно поставився до так званих "Дружин українських націоналістів" (ДУН):"...Зимою 1940 р. німці організували два батальйони з українців - "Нахтігаль" і "Ролянд", яких завдання хіба було під час маршу німецьких з'єднань до Львова співати українських пісень... бо до самостійних бойових дій вони не були ні вишколені, ані відповідно озброєні...".
Даремно тут Ф. Кордуба так іронізує, бо "солов'ї" з "Нахтігалю" були добре вишколені чинити диверсії та каральні акції, а у Львові вони не співали українських пісень, нещадно карали "ворогів" "самостійної" України під штандартами Гітлера.
В ході висвітлення питання освоєння гітлерівцями України Ф. Кордуба часто буває відвертим й обєктивним, що так не властиво багатьом націоналістичним авторам за кордоном. Так, зокрема, він зазначає, що гітлерівці сподівалися на те, що в германізації України та в її пограбуванні їм допоможуть "райхс- і фольксдойчери". "Між ними були наші патріоти", - зауважував при цьому він.
Доволі несподівано (і, мабуть, він єдиний у середовищі націоналістичних "істориків" ) Ф. Кордуба оцінює рух радянських партизанів. Колишній есесівець із 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", досить об'єктивно висвітлює одну із причин зростання партизанського руху в Україні: "...Примусова робота в Німеччині, зокрема постійне полювання за працездатними чоловіками і жінками, приневолювали безборонну людність до протидії. Одні скривалися в лісах, інші приєднувалися до советських партизанів". Це спричинило до того, - продовжує автор, - що за даними деяких німецьких старшин людність в Україні в 60% бажала й вичікувала визволення Червоною Армією. А треба мати на увазі, що прихід німців на Україну із ентузіазмом вітало коло 95% людности". Невідомо тільки як підраховував усі ці відсотки автор, але зрозуміло, що він мав на увазі, перш за все, Галичину, а неУкраїну, хоч і тут ці факти відповідали дійсності. Далі Кордуба чітко визначає:
"Національна політика III райху на окупованих землях Східної Європи яку здійснював окупант згідно з його девізою "Beherrschen, werwalten und ausbeuten" (володіти, управляти й експлуатувати - В.М.), дуже багато причинилася до зросту закроєних дій совєтського партизанського руху". Тут же дослідник зазначав, що "совєтські партизани були господарями в селах". Що правда, то правда! І ще:
"... Безпощадне нищення червоноармійців у полоні - це основна причина повстання совєтського партизанського руху. Такого руху німецьке начальне командування у Східній Європі не передбачало, тому до протипартизанської боротьби не було приготоване... Тероризована і пограбована людність в Україні і Білорусі щораз більше склонювалася у сторону партизанського руху. Внаслідок цього дійшло до того, що в тилах німецьких дивізій організовано партизанами райони із совєтського адміністрацією. Літом 1942 р. партизани зв'язали великі німецькі військові з'єднання і поліційні сили. До осені 1942 р. вони знищили коло 3000 німецьких поїздів. Не будемо оперувати різними статистичними даними, які свідчать про великі успіхи советських партизан в Україні і в Білорусі, що, між іншим, стверджують німецькі джерела. На кінець 1943 р. в Білорусі оперувало 360 000 партизан, а в Україні 220 000".
Як відомо, націоналістичні історики всіляко фальсифікують і "ганьблять" Карпатський рейд двічі Героя Радянського Союзу, генерал- майора С.А. Ковпака. Ф. Кордуба ж зазначає: "Весною 1943 р. великі з'єднання советських партизан під командою Ковпака пробилися в Карпати, викликавши велику паніку серед людности. Під час акцій партизани знищили багато німецької адміністрації і різнонаціональних коляборантів".
При тому ж Кордуба відверто зазначає, що, якраз, "терористами" органи безпеки (гестапо i СД гітлерівців - В.М.) вважали членів ОУН, а УПА вони трактували як звичайну "банду"... Рівночасно із обома частинами ОУН деякі органи III райху співпрацювали. (Тут і нижче виділено мною - В. М.).
Тут же дослідник посилається на західнонімецького історика Райтлінгера (Gerald Reitlinger. Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewaltpolitik in Russland 1941 -1944), який зазначав, що ОУН-бандерівців користувалися у гітлерівців, зокрема у адмірала Канарка, більшою повагою, ніж ОУН-мельниківців, бо вона, як і постать Бандери, була "більш динамічною", ніж ОУН-м та її керівник А. Мельник.
І ще, найсуттєвіше:
"У згаданій книзі Райтлінгер згадує, що С. Бандера створив ривалізуючу партію, у скороченні ОУН(б), яка була опозиційною до ОУН полк. А. Мельника, тісно співпрацюючи з німцями. Під час окупації сов. України ОУН(б) тривало поборювала ОУН полк. А. Мельника. Вона користувалася німецькою зброєю проти німецьких урядовців, російських партизан і проти власних громадян..." Виходить, що і колишній есесівець Ф. Кордуба може писати щиру правду!
Досить характерною для діячів з Заходу є праця американського "радянолога" й "українолога" Джона А. Армстронга під назвою "Український націоналізм. 1939-1949".[28] Ми вже відзначили про те, як Д. Армстронг досить об'єктивно відзначив, що ОУН виникла із "терористичних напівфашистських організацій" - УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичної молоді під керівництвом Д. Донцова, які згодом стали фашистськими.
Книга ця вийшла двома виданнями в 1955 та в 1963 рр. Перші сім розділів подають картину розвитку українського інтегрального націоналізму в час Другої світової війни. Наступні розділи аналізують ставлення різних представників (в основному ОУН-бандерівців) "Національно-визвольного руху".
Можна уявити, що це за книга, коли Д. Армстронг дивився на досліджувані процеси і події не тільки за допомогою консультацій бандерівців, але й їх очима.
Ми не будемо аналізувати цю книгу Д. Армстронга, а постараємось подивитися на неї через окуляри двох авторів з "української діаспори" на Заході. Це ми робимо для того, щоб побачити, який викривальний матеріал таїться в цих та інших писаннях.
Спочатку про статтю Ігора Каменецького "Стан дослідів і публікацій в ділянці історії німецької окупації України в часі другой світової війни". [29] Судячи з тексту, автор належить до націоналістичного табору. Стаття ж, по суті, є рецензією - оглядом літератури.
Наведемо найбільш "яскраві" місця із статті. Автор пише, що книжка Д. Армстронга "оперта на документальних джерелах". Але яких? Виявляється, що ці "документи" - це й "інтерв'ю з представниками колишньої нацистської адміністрації та емігрантами з українських земель", що дало змогу Армстронгу "з'ясувати багато невідомих фактів(!)"
Однак, далі І. Каменецький дещо "тверезіє":
"(Армстронг) визнає, що на центральних і східних українських землях довгий досвід під більшовицьким режимом і нова політика репресій нацистів не сприяла в більшості випадків виявленню національних почувань... Армстронг вважає, що в загальному політично-пропагандистська кампанія ОУН на Наддніпрянській Україні була неефективна з уваги на її абстрактний характер і вузько-націоналістичний та нереалістичний підхід до проблем актуальних ла той час і у тій дійсності...
...Хоч Армстронг і критикує ОУН за неефективність методів і за початковий догматизм, все ж таки він вважає, що як підпільна, так і легальна праця ОУН під час німецької окупації зробили певний вплив на дальший ріст націоналізму в Україні. З другого боку, він цілковито негативно оцінює доцільність широко закроєного партизанського руху УПА. Аналізуючи різні політичні калькуляції провідників цього руху у звязку з міжнародною ситуацію в роках 1943 -1945, автор не бачить сенсу дій УПА. Він засуджує УПА з реалістичної точки зору як безпідставну деконспірацію підпілля, а це опісля вплинуло на винищення найактивніших кадрів ОУН і на тяжкі втрати для українського населення".[30]
І ще одне досить характерне визнання:
"Армстронг надто поверхово порівнює обидві фракції ОУН з фашизмом і нацизмом і підкреслює, всупереч усім даним, що ОУН ставило навіть чистоту крови вище, ніж нацисти. Не заперечуючи певних тоталітарних впливів, в тому числі фашистської і націоналістичної ідеологій можна зауважити, що автор не завжди орієнтувався в ролі ідеологій та ідеологічних різниць між згаданими групами".
І далі І. Каменецький продовжує думку:
"Перебільшує автор і значення расизму в ОУН. Твердження, що ОУН більше наголошувала на приналежність крови, як німецькі нацисти, не обгрунтоване доказами".
Але Армстронг тут абсолютно правий, бо українські расисти писали значно більше про расовість, виключність, ніж німецькі нацисти. Почитайте, що писали про "українську расу" С. Рудницький в працях "Україна - наш рідний край" та "До основ українського націоналізму", Д. Донцов у багатьох своїх людиноненависницьких трактатах, Ю. Липа в "Українській расі", І. Мірчук у "Світогляді українського народу", Д. Ткачук в "Українському націоналізмі", Д. Штикало "Над світом сяє хрест меча" та інші расисти, і ви жахнетесь !
Дещо інакше пише про книгу Д. Армстронга "Український націоналізм" вже згадуваний Іван Лисяк-Рудницький.
І. Лисяк-Рудницький (1919 -1984) - відомий український історіософ, автор багатьох праць з історії української суспільно-політичної думки. Він вважав себе близьким до класичного лібералізму "в європейському розумінні", що "має в собі сильну дозу консерватизму".[31]
Вчений був захоплений Вячеславом Липинським і вважав його своїм духовним наставником. Прагнення об'єктивного висвітлення історичних процесів і явищ здобуло авторитет наукової громадськості. Однак, йому були властиві і явно націоналістичні настрої й оцінки, проте з точки зору того ж ліберал-консерватизму.
І. Лисяк-Рудницькому належить доволі точна і (в основному) справедлива характеристика українського інтегрального націоналізму. Ми вже подавали вище його визначення цього явища, подане в статті "Націоналізм". [32]
В статті "Український визвольний рух під час Другої світової війни"[33] автор подає не аналіз цього "руху", а по суті, рецензію на книгу Джона Армстронга "Український націоналізм". Будучи противником українського інтегрального націоналізму, він то входить в суперечку з Армстронгом, то схвалює його характеристики.
І. Лисяк-Рудницький погоджується з Армстронгом у тому, що причиною українського інтегрального націоналізму була реакція на дії "ультранаціоналістичних урядів Польщі та Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задовільнити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію".[34]
Автор погоджується з Армстронгом і в тому, що ОУН "притаманне притуплення морального почуття". Обидва вони, звичайно, дуже добре розуміли, що криваві злочинства оунівців у часи війни та в повоєнні роки неможливо приховати, чого так прагнуть нинішни поборники бандерівщини.
Що ж до питання про "коляборацію" з німецько-фашистськими окупантами, то тут у Івана Лисяка-Рудницького з Джоном Армстронгом неабиякі розбіжності. "Був час, - пише Лисяк-Рудницький, - коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх "коляборантів" як зрадників-"квіслінгів".
Безсумнівна заслуга книги Армстронга в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які ангажувалися в легальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, - отже люди, що їх формально можна визначити як "квіслінгів", - насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини".[35]
Як бачимо, І. Лисяк-Рудницький захищає тих "коляборантів". Якщо Джон Армстронг у своїй книзі констатує наявність тих, хто вірнопіддано служив окупантам, то Лияк-Рудницький намагається мотивувати поведінку тих запроданців народу і прислужників.
Ось як про це він пише далі:
"Говорячи загально, українські національні сили (націоналістичні, бо вони ніколи не були національними - В.М.) діяли за часів німецької окупації у двох різних площинах. Однією з них була підпільна організаційна сітка і рух збройного спротиву, що його носієм стала Українська повстанська армія (УПА). Другою була легальна громадська праця, що її допускала німецька влада. Нацистська окупаційна система ставила таку діяльність у надзвичайно хитку ситуацію. Для неї існували сякі-такі можливості тільки на тих землях, що не підлягали юрисдикції "Рейхскомісаріяту Україна" (тобто в Галичині, яка входила в склад генерал-губернаторства - В.М.). Але навіть там надверхній характер цієї роботи мусів бути неполітичний, - хоч у дійсносте за нею завжди крилися політичні мотиви. Гідні пошани досягнення, що ними могли висвідчитися такі установи, як Український Центральний комітет (УЦК) в Галичині, чи Харківське міське управління, служить доказом того, що український національний рух, коли б тільки йому були дані мінімальні можливості, був спроможний стати будівною і порядкуючою силою".[36]
Тут І. Лисяк-Рудницький явно лицемірить, бо в одних працях називає цей "національний" рух близьким до фашистського чи фашистським, а тут, раптом, УПА іменує "рухом збройного спротиву" (але проти кого?), а УЦК та інші окупаційні допоміжні установи "будівничими і порядкуючими силами". Та й чи можна ті "сили у двох площинах" назвати "національними"? Чи представляли вони інтереси трудящих України, а тим більше тих, хто зі зброєю в руках на фронтах великої війни мужньо боровся проти фашистів? Правда, у своїх працях Д. Армстронг і І. Лисяк-Рудницький одностайно погоджуються з тим, що ОУН "притаманне притуплення морального почуття". То ж чи може цей аморальний дух бути насправді національним?
І ще одна немаловажна деталь цього питання. І. Лисяк-Рудницький погоджується з Д. Армстронгом у тому, що "національно-визвольний рух" аж ніяк не сягав глибоко в маси і не репрезентував усього народу. "Основні маси залишалися незаангажовані", - констатував, зокрема, Д. Армстронг. То ж, чи можна такий "рух" назвати національним?
Чи була ОУН демократичною організацією
Сьгодні шанувальники войовничого націоналізму часто говорять і пишуть про те, що з осені 1943 р. ОУН-бандерівців відмовилась від тоталітаризму і донцовського інтегрального націоналізму як різновиду фашизму, і стала щирою поборницею так званого "демократичного націоналізму". Інші говорять ще крутіше, заявляючи, що ОУН-бандерівців прийняла навіть у своїй соціальній "плятформі" принципи демократичного соціалізму. При цьому беззастережно посилаються на постанови ІІІ-го збору ОУН-бандерівців та I-го збору УГВР (Української головної визвольної ради).
Тому спочатку скажемо про постанови ІІІ-го "великого" збору ОУН- бандерівців, який відбувся в серпні 1943 року. В "Літописі УПА" є "Політична деклярація УПА", яку численні націоналістичні автори називають "постановою" цього збору. Можливо, тому, що ОУН-бандерівців, як партійно-тоталітарна організація (орден!), прикривалася тоді ширмою "УПА". Тут є досить несподівані заяви про те, за що боряться українські (войовничі та інтегральні, і всякі інші) націоналісти. Ось цілий ряд таких перерахувань:
" - За знищення більшовицьких колгоспів і німецьких громгоспів. За землю для селян без викупу, за вільне господарство і вільне користування продуктами працi.
- За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна - кооперативно-громадською.
- За участь робітника в керівництві заводами...
- За восьмигодинний робочий день...
- За вільну працію...
- За повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських і державних правах та обов'язках...
- За піднесення освіти й культури широкої народної маси шляхом розбудови шкіл...
- За вільний доступ молоді до всіх шкіл, за безкоштовне навчання...
- За повне забезпечення всіх працюючих на старість та у випадку хвороби чи каліцтва.
- За широку розбудову охорони народного здоров'я...
- За свободу друку, слова, думки, віри і світогляду..."[ 37]
Всі ці "заяви" були дійсно "несподіваними", бо, як показала практика, ОУН-бандерівців раніше не декларувала таких соціальних вимог і тим більше не збиралася все це виконувати. Можна лише домислювати наступне. В керівництві цієї організації знайшлися люди, які прагнули пристосуватись до суспільних умов. І, перш за все, на їх рішення вплинули політичні, соціальні і морально-психологічні обставини, в яких перебували українці в Радянській Україні. Такі "заяви" були "несподівані" і тому, що вони були проголошені в час, коли в Західній Україні вже було знищене повністю єврейське населення, на Волині і в Галичині здійснювалась кривава акція масового винищення польського населення, бандерівські боївки очищували містечка і села від тих, хто мав зв'язки з радянськими партизанами й антифашистським підпіллям. "Декларація" ж заявляла про те, що українські войовничі націоналісти боряться "за повне право національних меншин плекати свою власну по формі і змісту національну культуру; за рівність усіх громадян України, без огляду на національність, в державних та громадських правах та обовязках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок".[38]
Все це було звичайнісінькою облудною демагогією, бо "українсько-польська різанина" якраз у той час переносилась з Волині в Галичину, набирала ще страхітливіших форм і провід ОУН-бандерівців ставив завдання "повністю очистити терени від ляхів".
Ця облудна демагогія особливо яскраво визначалась у час проведення так званої 1-ої конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії, проведеної ОУН у листопаді 1943 р. Таким же демагогічним і облудним був і лозунг, проголошений тут - "Свобода народам і людині!" На "конференцію" була притягнена група представників народів СРСР (в основному кавказьких народів, які співробітничали з гітлерівцями), які в силу обставин опинилися в рядах УПА, а з наближенням фронту негайно її покинули. Фарс цієї затії ОУН-бандерівців очевидний.
Продовжуючи цю досить важливу тему, слід зазначити, що, починаючи з ІІІ-го "надзвичайно великого" збору ОУН-бандерівців (на якому були присутні кілька десятків членів організації) у серпні 1943 р., відбулися (в силу об'єктивних і суб'єктивних причин) "протверезіння", "переоцінка цінностей", навіть "полівіння" в стані ОУН-бандерівців. Виникла "ревізіоністська течія" в керівництві організації. Її, як видно, очолили особи, які вели політично-пропагандистську і виховну роботу в УПА: Волошин Ростислав ("Павленко"), Позичанюк Йосип ("Шугай"), Дяків Осип ("Горновий"), Полтава Петро ("Волянський") та ряд інших. Про це, зокрема, пишуть у передмові до восьмого тому "Літопису УПА" так:
"... в 1943-1944 рр. в колах підпільних діячів велася широка дискусія про переоцінку політичних, соціальних, економічних, релігійних та інших питань у програмі українського визвольного руху. Про цю дискусію властиво немає в еміграції жодної документації, коли не брати на увагу її вислід - пізніших писань підпільних публіцистів і постанов чи рішень підпільних конференцій". [39]
Які причини спонукали виникненню такої "ревізіоністської течії"? Тут вирішальне значення мали три причини:
Після воєнної катастрофи гітлерівців під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. ОУН -УПА потрібно було негайно міняти тактику в умовах ускладненої ситуації і можливості дій в тилу радянських військ.
1. Досвід діяльності ОУН в 1941-1943 роках в східних і центральних областях України показав повну неприйнятність українським населенням політичних та соціальних позицій націоналістів із ОУН Бандери, тому і виникла потреба пристосування до реального життя.
2. В силу катастроф гітлерівців на Східному фронті і малоефективності та безперспективності дій УПА в умовах всезростаючої антифашистської всенародної боротьби в середині націоналістичних організацій і особливо в рядах УПА вже влітку 1943 року визріла і все зростала деморалізація й організаційний розлад, що примушувало провід ОУН-бандерівців піти на суттєві поступки й обіцянки в політичній і соціальній сферах (в чисто пропагандистських цілях) і таким чином намагатися втримати в своїй орбіті членів ОУН-УПА.
Тому-то влітку 1944 року ОУН-б намагається об'єднати всі націоналістичні сили, які протистояли одна одній, під своєю зверхністю в єдиному центрі під назвою "Українська головна визвольна рада" (УГВР). Перший "великий" збір УГВР, який відбувся 11-15 липня 1944 року, прийняв "універсал" і "плятформу". В "Плятформі УГВР"зазначено:
"4. УГВР приймає для об'єднання національно-визвольних українських сил у боротьбі за УССД (Українську самостійну соборну державу) таку політичну соціяльну плятформу:
а) забезпечення народно-демократичного способу визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва;
б) забезпечення свободи думки, світогляду й віри;
в) забезпечення розвитку української національної культури;
г) забезпечення справедливого соціального ладу в українській державі без клясового визиску і гноблення;
д) забезпечення справжньої законности в українській державі і рівности всіх громадян перед законом;
е) забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні;
є) забезпечення права рівних спроможностей на освіту для всіх громадян;
ж) забезпечення у трудовій господарській діяльності для всіх громадян вільної ініціативи, регульованої вимогами і потребами цілости нації;
з) забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування;
и) усуспільнення основних природних багатств країни: землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування хліборобським господарствам;
і) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передача кооперативним обєднанням легкої і харчової індустрії права широкого вільного кооперування дрібних продуцентів;
ї) забезпечення вільної торгівлі в унормованих законодавством межах;
й) забезпечення вільного розвитку ремесла та права на творення індивідуальних ремісничих верстатів і підприємств;
к) забезпечення права на вільну працю для фізичних та розумових працівників і забезпечення охорони інтересів робітництва соціяльним законодавством.. ."[40]
Як показала практика, ніякого об'єднання "націоналістичних сил" (тобто різних партійних угруповань) із створенням УГВР не відбулося. Тим більше, бандерівці і не збиралися виконувати цю "плятформу УГВР".
На поставлене вище питання "Чи стала ОУН-бандерівців у роки війни демократичною?" пряму відповідь дає вже згадуваний історіософ Іван Лисяк-Рудницький у кількох своїх працях. Так, зокрема, у досить авторитетному есе "Напрями української політичної думки" І. Лисяк-Рудницький, розглядаючи доктрину українського інтегрального націоналізму та її перегляд на III-му зборі ОУН-бандерівців, зазначає:
"Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився в націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій (тобто ОУН - бандерівців та ОУН - мельниківців - В. М.) стримували ревізіоністичні тенденції."[41] І тут же він пояснював атмосферу, в якій усе це проходило: "Роки Другої світової війни стали періодом найбільшого піднесення і кризи інтегрального націоналізму".
В іншій статті ("Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М. Прокопові)" І. Лисяк-Рудницький давав пряму відповідь на це ж питання.
Прокоп Мирослав ("Вировий") - відомий діяч ОУН. Народився в Перемишлі, у 1913 р. Вчився у Львівському, Берлінському i Мюнхенському університетах. Був редактором "Студентського вісника". Затим вояком спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль", потім редактором органу ОУН-бандерівців "Ідея і чин", одним із керівників пропаганди проводу ОУН-б. Після війни - в Німеччині. Один із редакторів бандерівського журналу "Сучасність" і видавництва "Пролог". Автор публікацій "Україна й українська політика Москви" (1956, 1981 рр.), "Напередодні незалежної України" (1993 р.) та багатьох інших.
М. Прокоп відстоював позицію, що ОУН-бандерівців після 1941 року перетворилась "з тоталітарної в демократичну". І. Лисяк-Рудницький виступив проти нього з серйозною критикою, суть якої визначена у даній статті.
На початку статті-відповіді М. Прокопові І. Лисяк-Рудницький застерігав свого опонента про те, що "інтегральний націоналізм - це фашизм", а природа ОУН "виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями".
Далі автор заперечує тезу М. Прокопа категорично, бо не можна, вказує він, при таких відповідальних оцінках обмежуватися "офіціальними документами декляративного характеру" (так він називає програмові документи ОУН-бандерівців, видані III-м збором ОУН-б - В.М.), які "не дають повного образу дійсності". Сказано тут, звичайно, зам'ягко.
Назвавши постанови III-го збору ОУН-бандерівців "документами декляративного характеру", які "не дають повного образу дійсності", І. Лисяк - Рудницький те ж саме відзначив і про документи створеної влітку 1944 року УГВР, бо її позапартійність, "проголошена пропагандивно... була фікцією".
Судячи з оцінок, автор вважає, що творці документів, виданих III-м збором ОУН-б та I-м збором УГВР, були "ревізіоністами", яких згодом та ж ОУН (тобто прибічники Бандери) категорично не визнала. Як відомо, в еміграції "ревізіоністи" утворили свою фракцію в ОУН під назвою ОУН-б або "двійкарі" чи "угаверівці". Загал ОУН-бандерівців продовжує стояти на націоналістичній ортодоксії 30-х років.
"Нова хвиля опору, - продовжував І. Лисяк-Рудницький, - що виникла в Україні в шістидесятих-семидесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльності та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміграції поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході". [42]
Чи щось змінилося з початку 40-х років? - резонно постає питання. І І. Лисяк-Рудницький відповідає:
"Ставлення ОУН до інших українських течій, партій й центрів та всіх інакомислячих земляків було крайньо нетерпиме, а до політичних противників націоналісти застосовували морального, іноді теж фізичного терору. На це можна навести чимало прикладів ще з довоєнного часу. Розлам в ОУН 1940 року нічого не змінив у цьому відношенні. Обі націоналістичні фракції, мельниківська та бандерівська, надалі змагали до неподільної влади, причому бандерівська фракція, як численніша та динамічніша, показувала більшу безоглядність й агресивність".[43]
Те ж cаме, продовжував автор, проявилося і дещо пізніше. "Ця тенденція до монопартійної диктатури проявилася яскраво в "Акті проголошення Української держави з 30-го червня 1941 року", а в 1943 році "ОУН підпорядкувала собі УПА, насильно усунувши її первісне керівництво.
"Прокоп вважає, - продовжував автор, - що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух в цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє із цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаганда ОУН (р) знечев'я заговорила про "свободу народам, свободу людині" (мається тут на увазі лозунг так званої "конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії" в листопаді 1943 року - В.М.). Але це шляхетне гасло перебувало в суперечності з традиційним націоналістичним світоглядом і вільно сумніватися, чи відповідала йому тодішня практика бандерівської організації".[43] (Тут і нижче виділено мною - В.М.).
Далі автор продовжував:
"...Нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих - сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію "з його духа печаттю". Донцов усім своїм авторитетом спрямував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію і шовінізм, зокрема щодо Росії, - не тільки російського імперіалізму, але саме російського народу і культури. При цьому він принципіально відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що "інтерес нації" - це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес також утотожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західноукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміграції...".
І тут І. Лисяк-Рудницький застерігав:
"Слід тямити, що ОУН - УПА, що діяла на західноукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася". Далі ж автор подав ще один вагомий аргумент:
"Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія і поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, "українська'' поліція).
Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелегальні конференції, проголошувала різні декларації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об'єктивної перешкоди, щоб ОУН(б) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?
...Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни - це тодішня польсько-українська різня... Вина падала на обидві сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу нелегко встановити, хто "перший почав". Польський політичний провід напевне спричинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній терйтори'та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежності галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не локальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія по "очищенню терену" від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН (б).
...Своєю поведінкою супроти польської та єврейської меншостей оунівці не принесли доброї слави імені українського народу. Пам'ять про ці жалюгідні події утруднює співпрацю українських самостійницьких чинників з поляками та євреями..."[ 44] Мало того, зауважує автор, націоналістичні автори намагаються це приховати, або фальсифікувати:
".. .В писаннях про ці речі еміграційних мемуаристів і публіцистів часто знаходимо більше патріотичної міфотворчості та партійної апологетики, ніж об'єктивної, неприкрашеної історичної правди".
Як бачимо, всі ці писання самого І. Лисяка - Рудницького мають один суттєвий недолік - автору не вистачає сміливості сказати прямо і визначено: бандерівці брали активну участь у винищенні єврейського населення, а "українсько-польська різанина" була, власне, їх безпосередньою справою!
Врешті-решт в питанні так званої "демократизації" ОУН-бандерівців І. Лисяк-Руднйцький займав тверду позицію. В листі до В. Кубійовича від 8 січня 1968 р. він писав:
"Між Прокопом і мною є одне розходження фактичного порядку. Йдеться про те, чи наскільки "революційна" (бандерівська) фракція ОУН перейшла за воєнних часів на демократичні позиції. Д-р Прокоп твердить, що бандерівці здемократизувалися в 1943 - 1944 рр. Я ж, як Ви певне пригадуєте, казав у моїй статті ("Націоналізм" в "Ециклопедії українознавства"), що в націоналістичному середовищі відбувався ідейний фермент, але що нема достатніх підстав для того, щоб вважати, що ОУН (б) в тому часі прийняла концепцію політичної демократії."[45]
Цілком інакше дивляться на "демократизацію" ОУН-бандерівців сучасні націоналістичні автори в Україні. Цікаву з цього приводу позицію займає Василь Іванишин у книзі "Нація. Державність. Націоналізм". Тут він і засуджує, і виправдовує тих "опозиціонерів" та "ревізіоністів", які задавали тон на III-му зборі ОУН-бандерівців у серпні 1943 р.
Автор вважає, що всі ці ревізіоністські ферменти появились не випадково, а як наслідок "формування в середовищі ОУН трьох типів мислення: орденського, партійного і державницького". С. Бандера був лідером орденського типу мислення, А. Мельник - партійного. "Перший розкол" (мається на увазі і розкол в ОУН на початку 1940 р. на ОУН-м та ОУН-б - В. М.) - зауважує В. Іванишин, - не розв'язав проблеми "орден -партія", бо з відходом мельниківців ОУН і далі залишалася поліфункціональною організацією: їй і надалі треба було займатися одночасно і орденськими, і партійними, і державотворчими справами. До того ж кожну з них гранично ускладнила небувала в історії людства війна. Тому й у середовищі бандерівців знову почався опозиційний рух".[46]
Автор вважає, що той "опозиційний рух" стався на III-му зборі ОУН-бандерівців тому, що "провідник і чільні представники середовища були в концтаборах", а тому "явно взяв верх партійно-державницький підхід до формування ідеології та практики ОУН". І хто винен в тому, продовжує автор, що "наелектризована інтегральним націоналізмом ідеологія ОУН, яка була так зрозуміла і близька галичанам і яку понесли в час війни похідні групи на схід, більше відлякувала, ніж стимулювала людей, затероризованих більшовицькою системою й отруєних комуністичною пропагандою? Чи означало це, що ідейний комплекс ОУН був неправильний, шкідливий, неефективний? Неефективною виявилась система його пропагування. І тут знову були два шляхи: змінити пропаганду, адаптувавши її відповідно до рівня свідомості населення, або ж змінювати ідеологію ОУН, знову ж таки відмовляючись від сутністно-інваріантних (орденських) її ідей, принципів, гасел, - усе заради ширшого впливу ОУН на розгортання боротьби українського народу з окупантами і за українську державу".[47]
Захищаючи "орденські" (в дусі Донцова) принципи ОУН-бандерівців і, водночас, злегка нарікаючи на поведінку "опозиціонерів", які почали гратися в "демократію", В. Іванишин продовжує:
"ОУН у час війни змушена була зайнятися й чисто державними справами: творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність... Виявилося, що державницький підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа -ідеал, держава, якою вона повинна бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша - держава, яка можлива поки-що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУН стане світоглядною базою кожного українця..." .[ 48]
Автор, захищаючи бандерівщину від минулих і нинішніх "опозиціонерів", тут заявляє: "Бандера боровся за збереження ОУН як національного ордену, опозиція - за перетворення Організації в модерну націоналістичну партію демократичного типу". Така апологетика властива сьогодні не тільки Василю Іванишину.
Ще більш вражає розуміння автором лозунга "Україна для українців!":
"До сьогоднішнього дня надзвичайно драстичним є сформульований ще Махновським лозунг ОУН "Україна для українців!" Він дуже суттєвий в ідеологічній системі націоналізму і водночас служить для противників націоналізму чудовим прикладом його реакційності, національної обмеженості, ксенофобії - ворожості до представників інших народів, що проживають в Україні...". [49]
Автор тут, звичайно, лицемірить, бо, власне, всі націоналісти (опріч В. Іванишина) розуміють гасло "Україна для українців!", як ненависть до представників інших народів, які живуть в Україні. Одначе, він уперто твердить, що лозунг "Україна для українців!" з часу свого виникнення означав і означає одне: "Україна без окупантів!". Та на думку автора й сам націоналізм - це щось блаженненьке і милостиве, навіть благотворне для інших народів: "...Сутнісним в націоналізмі, - декларує він, - завжди було і є те, що він несе свободу не тільки своїй нації, кожному її представникові, але й іншим народам: націоналізм - не шовінізм, не імперіалізм".[50]
Схаменіться, пане Іванишин! Ви все ставите з ніг на голову!
І що ж в результаті? На основі цієї декларації про благодіяння націоналізму (як егоїзму нації) автор робить - безсоромний висновок: "Гасло "Україна для українців!" має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер"! (Тут і вище виділено мною - В. М.)
Дещо інакше трактує "демократизацію" ОУН-бандерівців О. Батан у брошурі "Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї)". В усякому "ревізіонізмі" та "опортунізмі" він звинувачує ОУН-Мельниківців в цілому. А перш за все, він ставить у вину, те, що "оточення А. Мельника відмовилося тоді від творів головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, протягом всьогочасу намагалося заперечити його ідеї і навіть до сьогодні продовжує цим займатися."[ 51] (Автор має на увазі виступ заступника голови проводу ОУН-м П. Дорожинського проти Донцова на зборі ОУН у травні 1993 р. в Києві - В.М.).
На підставі своєї "орденської" концепції бандерівці і провели в квітні 1941 р. IІ-й "надзвичайний" і "великий" збір ОУН. "На зборі, - пише О. Баган, - рішуче було засуджено опортуністичну політичну лінію А. Мельника і його прибічників, викрито їх хибні і злочинні дії (злочинні проти кого? - В.М.)". Далі автор зазначає: "Великий збір 1941 р. затвердив новий герб ОУН, окремий організаційний червоно-чорний прапор ОУН". Така снобістська інформація з деякою затіненістю нам добре відома: нинішні націоналістичні автори як шанувальники бандерівщини намагаються показати, що ОУН-б в 1941 році, мовляв, визначала курс "на власні сили" і в той же час брала на озброєння, як символ і міф, чисто нацистську символіку - червоно-чорний прапор!
І що надзвичайно дивно (всупереч пам'яті мільйонів людей України!), автор пише про те, що не вкладалося і не вкладається в голові: "У цей час на Україні з'явилися й цілі партизанські червоні загони, очолені комуністами. Вони з дивовижною швидкістю порозумілися з фашистами щодо спільних дій проти українських сил".[53] Але ж це, пане Баган, чистісінька паранойя у вашій уяві! Ви пишете і про те, що, мовляв, сьогодні мельниківці еволюціонізувалися і перейшли на "демократично-ліберальну платформу". "Нині ОУН-м кінцево еволюціонізувала до ліберальної ідеології і офіційно визначає це, називаючи її "демократичним націоналізмом".[54]
Саме це сьгодні заявляють і необандерівці. Але ж ви, пане Батан, просто по-людськи повинні усвідомити, що ніякого поєднання між націоналізмом і демократизмом не може бути, бо націоналізм - це егоїзм нації, а демократія - це співжиття, колективне правління народу, який засуджує всякий національний егоїзм!
Всупереч тому (ще живі люди, що добре знають настрої того часу!), що вся "національно свідома" Галичина орієнтувалася (в тому числі й ОУН-бандерівців) на гітлерівську Німеччину, ви, пане Батан, заявляєте такє: "Провідним принципом революційної ОУН залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили", тоді, як вся історична дійсність відстоює протилежне.
Ви, авторе, самі собі заперечуєте:
"Готуючись до війни між Німеччиною і СРСР, тобто до можливості розпочати боротьбу за національні інтереси на власних землях (не питаючи, звичайно, чи хочуть українці такого "визволення" - В.М.) провід ОУН-б ставить собі за мету створення всеукраїнського представницького органу, куди увійшли б всі українські політичні партії і середовища. Цим ОУН ще раз підтвердила, що вона стоїть на платформі широких, загальноукраїнських інтересів...".[55]
Отже, бандерівці сподівалися, безперечно, на підтримку гітлерівців у створенні своєї влади над українським народом, тому і (компромісно, звичайно!) створюють Український національний комітет 22 червня 1941 р. (і це не випадково!), сподіваючись знайти певну підтримку з боку своїх прислужників. Але таких, як відомо, не особливо багато знайшлося в середовищі навіть затятих націоналістів, бо кожна фракція у своїх сподіваннях ставила на гітлерівську карту разгром Радянського Союзу, i на цій підставі сподівалася на реалізацію своїх націоналістичних амбіцій!
Ви лицемірите, пане Батан, коли пишете, що повстанським загонам на Волині протистояли "чотири ворожі сили": УПА, німецький окупант, червоні партизани і загони озброєних поляків. "Нестійкість у позиціях кожної зі сторін породжувала посилену жорстокість і ненависть". Це так. Але УПА не воювала проти німецьких загарбників, а тільки проти червоних та польських партизанів. Це було їх зобов'язаннями перед гітлерівцями, на яких вони так сподівалися.
І далі ви пишете таке:
"Організація (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) не тільки підготувала й організувала українську визвольну армію (визвольну від чого і від кого? - В.М.), а й надихнула її почуттям великої зреченості і бойовитості, збудила в усьому українському народі лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького. Заповіти великих ідеологів націоналізму - від Шевченка до Донцова - знайшли своє втілення у безмежному героїзмі тисяч борців за волю".[56]
Як же все це ви могли написати, пане Баган, добре знаючи, що переважна більшість українців воювала (на радянському боці) проти фашизму і беззастережно виконувала цю благородну місію. Та й ви добре знаєте і те, що почуття "великої зреченості і бойовитості" абсолютно не було в стані УПА, і що "лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького" аж ніяк не задовільняв антифашистський дух переважної більшості українців. Тай не поєднуйте, пане Баган, так протилежні в людському вимірі особи - Т. Шевченка і Д. Донцова!
Зовсім інакше О. Баган інтерпретує проблему "демократизації" ОУН-бандерівців в 1943 році, ніж В. Іванишин. Він зазначає: "Прагнучи адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосовувати її до "соціалістичних" переконань і психології наддніпрянських українців", ОУН-бандерівців на III-му "великому" зборі зманеврувала на такі "ревізіоністські" шляхи.
О. Баган пише:
"Загалом великий збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Намагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУН до нових умов, до потреби "увійти" в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники й учасники допустили введення до програми ОУН ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши "гнучкішою" ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі "поступки" у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до постанов III-го великого збору ОУН 1943 р., віднаходячи в них "своє". Ті, що хочуть звинуватити ОУН в "тоталітаризмі" і "казармовому соціалізмі", знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУН на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти". [57]
Дарма автор так драматизує ситуацію. Все це роблять не хтось "інші", а самі націоналісти. І все це закономірно. Бо всім так хочеться реабілітувати себе перед українською державою нинішнього творення, що верх беруть різні надумки, фантазії, міфи, легенди, а не історична правда.
О. Баган же бачить у всьому цьому (навіть у запереченнях В. Іванишина, поданих вище) лише вияв "слабості", "непослідовності" у відстоюванні націоналістичної ідеї. Цому, звичайно, не подобаються "ревізіоністські" рішення III-го "великого" збору ОУН-бандерівців. Тому він і намагається пояснити, чому так недоречно сталося. Перш за все, пояснює він, тому, що на рішеннях "позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів", які були в тюрмах (С. Бандера, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули І. Климів, Д. Мирон); по-друге, "надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов". Автор не враховує того, що коли проходив III-й збір ОУН-б, де йшлося про "пристосування до умов", про врахування настроїв населення Центральної і Східної України, Радянська Армія вже звільнила від гітлерівців Чернігів, Харків, вела бої на підступах до Сум і Донецька.
В той час залишається незрозумілою і така позиція автора. Ті "провідні кадри", які не сиділи в комфортабельних апартаментах в "Целленбау", а керували всіма акціями в краю, різні волошини, полтави, позичанюкй, горнові, що творили постанови IІІ-го збору ОУН-бандерівців, гинули в круговерті війни. Та й пану Багану добре відомо, що ніхто із рядових оунівців (а тим більше бойовиків УПА) абсолютно не знав про ці "демократичні" рішення. Та й ніхто не збирався тих постанов виконувати.
Правда, О. Баган тут же чистосердечно стверджує: "Потім, коли повернулися провідні діячі та ідеологи ОУН (мається на увазі повернення С. Бандери, Я. Стецька, С. Ленкавського та інших з-під "арешту" гестапо - В.М.), коли досвід виявив помилки постанов III-го великого збору і його "твердих" послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУН повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму. Організація знову в безкомпромісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III-го великого збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як "матеріал" для всяких "демократизаторів" і "соціалізаторів" ідеології і практики ОУН". (Виділено мною - В. М.)
Як бачимо, щирі поборники бандерівщини засуджують тих, хто завагався (про це ми напишемо дещо пізніше). Вони нещадно покарані, як каже Баган, "історією". Але цікаво для кого все-таки цей приклад повчальний ?
Яким був кількісний склад УПА
Галицькі засоби масової інформації, які сьогодні цілком належать націонал-демократам і націонал-фашистам, все голосніше й істеричніше кричать про "борців за волю", про "національних героїв" із "Нахтігалю", добровольчої дивізії СС "Галичина", формувань ОУН - УПА та про те, що "національно-визвольні змагання" охоплювали "все населення краю", були "всенародними". Про сотні тисяч живих вояків УПА і мільйони їх нащадків говориться у зверненнях необандерівців до Президента України. Чи справді так?
Питання це надзвичайно складне, бо, по-перше, нема солідних документальних фактів, а по-друге, різні автори подають різні дані про кількісний склад УПА - радянські, в основному, замовчували ці дані, а націоналістичні (за кордоном) подавали інформацію про кількість, яка сягала від кількох десятків тисяч до півтора мільйонів бойовиків.
Як свідчить "Енциклопедія українознавства" , "на перевалі 1943 -1944 років УПА була найчисленнішою й охоплювала не менше 40 тисяч осіб, в тому числі підпільні кадри ОУН".[58]
"Історіограф" ОУН - УПА Петро Мірчук в книзі "Українська повстанська армія" стверджує, що на початку 1944 року (тут і вище йдеться про один і той же період) УПА становила 50 куренів (80 тисяч) "власних" сил та 15 куренів (близько 20 тисяч) "заприязнених народів". Крім того, вказував Мірчук, УПА сприяло оунівське підпілля кількістю 100 тисяч осіб. Цифри тут значно перебільшені, особливо щодо "заприязнених народів", тобто різних пособників окупантів-неукраїнців (в тому числі українців - "східняків"), які в силу обставин опинилися в стані УПА (відомо також, що влітку і восени 1944 року в УПА перебувало також понад 300 німців, які були послані для зв'язку й інструктажу, чи відстали від своїх відступаючих частин). Аналіз, однак, беззастережно показує, що в УПА в той час перебувало не 15 куренів (20 тисяч), а близько дві тисячі неукраїнців. Коли ж фронт наблизився, вони переважно покинули ряди УПА.
О. Субтельний в книзі "Україна: історія" подає таке судження: "Хоч багато українських емігрантських джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 - початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тисяч, більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30 - 40 тис. бійців".[59] Ці "обгрунтовані підрахунки", на наш погляд, аж ніяк не відповідають дійсності.
В. Косик у вже згадуваній книзі "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" в додатку "Документи" наводить німецький документ "Німецька пам'ятка про рух опору на території Радянської України", датований 1 листопада 1944 року, де вказується, що УПА поділяється на УПА-Захід, УПА-Північ та УПА-Схід і що "організація військ і навчання переважно здійснюються за німецькою моделлю" (підкреслено мною - В.М.). Ці ж формування готували і виховували німецькі інструктори - офіцери Абверу, поліції та СС типу Шухевича, Сидора, Гасина та інших, що пройшли підготовку в диверсійних школах гітлерівської Німеччини!
Далі в тому ж документі подано таке:
"Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно в 80 - 100 тисяч бойовиків регулярної армії... Цифри можливої загальної сили повстанської армії встановити неможливо. Українські дані коливаються між 400 тис і 2 мильйонами вояків". І тут же: "Діяльність УПА підпорядкована політичній лінії ОУН", в той час як націоналістичні автори в поті чола доводять, що УПА не підпорядковувалась ОУН, а існувала самостійно, як позапартійне формування.
В своєму ж тексті книги В. Косик не тільки використовує, а, по суті, повторює інформацію з приведеного вище документу: "Треба визнати, що устійнити кількість членів УПА не було і не є легко. За архівами УПА, тільки група УПА-Захід, що мала на 31 грудня 1943 р. 4460 бійців, на кінець 1944 р. мала близько 40 тисяч. Загальна кількість бійців УПА, отже, могла бути від 80 тисяч до 100 тисяч...".[60]
Тут нема нічого дивного, бо якщо під кінець 1943 року формування УПА концентрувались на всіх теренах Західної України, то наприкінці 1944 року вони спільно з гітлерівськими військами були потіснені в західні райони.
Т. Гунчак у книзі "Україна: перша половина XX століття" зазначає: "За німецькими даними до 1943 р. УПА мала під зброєю 80-100 тисяч вояків". Ці дані досить сумнівні і перебільшені, бо "до 1943 р.", значить, що то був 1942 рік, коли в УПА були лише кілька сотень бойовиків бандерівського напряму.
Аналізуючи подібні інформації націоналістичних авторів, численні дані архівних документів, де концентровані зведення радянських спеціальних відділів по боротьбі з ОУН - УПА, слід зазначити, що напередодні літнього (1944 р.) наступу радянських військ по визволенню Західної України від німецько-фашистських загарбників формування УПА спільно з кущовими боївками ОУН та озброєним активом оунівських організацій становили близько 90 тисяч бойовиків. Восени 1944 р. рейдуючі формування УПА були розгромлені в сутичках з військами НКВС, прикордонниками і спеціальними загонами служби державної безпеки. Залишки їх, за наказом проводу ОУН-бандерівців, перейшли у збройне підпілля, яке продовжувало дії невеликими диверсійно-терористичними групами. Однак про УПА, як таку, в наступний час вже не могло бути й мови. Про те, що УПА існувала до кінця 40-х років - звичайна байка вчорашніх і нинішніх апологетів бандерівщини.
Такою ж закамуфльованою байкою є недавно виданий довідник П. Содоля "Українська повстанча армія. 1943-1949". Автор розпочинає історію УПА з виникнення формування під керівництвом Сергія Качинського - "Остапа" восени 1942 р., хоч тут же акцентує на важливості ІII-оі конференції ОУН-бандерівців, що відбулася 17-21 лютого 1943 року, у творенні такої формації. "Весною і літом 1943 р., - зазначає він, -робиться спроба об'єднати всі повстанські відділи в одну армію під єдиною командою...".[ 61] Отже, УПА вдалося створити тільки після того, як вдалося ОУН-бандерівців провести такі заходи:
1) перевести з Білорусі шуцманшафт-батальйон (створений із розформованих батальйонів Абверу "Нахтігаль" і "Роланд") наприкінці січня 1943 р.;
2)перевести в ліси значну частину "української" поліції разом із зброєю (березень - квітень 1943 р.);
3) створити прецедент конкретної боротьби, розпочавши винищення польського населення на Волині (березень 1943 р.).
Таким чином, історія УПА починається у березні-квітні 1943р., а не з створення сотні С. Качинського - "Остапа" у жовтні 1942 р., як заявляють націоналістичні "історики".
По суті всіма матеріалами двох частин довідника автор доводить, що хоч перші збройні формування націоналістів із ОУН-б виникли на Волині, але творцями їх були галичани. Із 254 імен керівників ОУН, УПА, УГВР, поданих у двох частинах довідника, лише 63 особи були уродженцями Волині і при тому займали в них нижчі чи незначні посади.[ 62] По-друге, членами проводу ОУН-бандерівців у 1943 - 1944 роках із 10 - 12 всіх членів лише 1 - 2 були волинянами і займали в ньому третьорядні посади. Все це, безперечно, свідчить про те, що творцями УПА, як і всієї ОУН, були галичани на території непокірної Волині. Суть цього творення одна - боротьба з радянськими партизанами. А що ж Галичина?
П. Содоль відзначає, що "західні українські землі (ЗУЗ), тобто Галичина, тереном дії повстанської активності негайно не стали, бо місцевий нацистський режим від початку окупації не застосовував проти цілого населення методів тотального терору... В середині 1943 р. ОУН-б почала організовувати військові відділи також і в Галичині. На це мали вплив дві події: по-перше, проголошення 28 квітня 1943 р. створення нацистами "Стрілецької дивізії СС "Галичина"; по-друге, по теренах Галичини йшло рейдом від 7 липня 1943 року з'єднання під командою Ковпака... Ці дві події прискорили організацію на галицькій території регулярних військових відділів під командою поручника Олександра Луцького - "Андрієнка". Для маскування й дезорієнтації німецького режиму ці нові відділи виступали спочатку під назвою УНС".[63] (Української народної самооборони - В.М.)
Далі автор вказує, що в грудні 1943 р. УНС прийняла назву "УПА-Захід". Військова структура УПА в листопаді 1943 року перетворилась в головну команду - головний військовий штаб (ГВШ). Командиром УПА став підполковник Р. Шухевич, шефом ГВШ майор Д. Грицай-"Перебийніс". Ця реорганізація була закріплена в січні 1944 року, коли Д. Клячківський був формально призначений крайовим командиром УПА-Північ у рангу майора. Тоді ж УПА-Захід став керувати майор В. Сидор ("Шелест"), а УПА-Південь - В. Кук ("Леміш").
Автор навіть не згадує про М. Лебедя ("Максима Рубана") по суті, організатора і збройного націоналістичного підпілля, і служби безпеки ОУН, і перших збройних формувань УПА. Зате "організатором і довголітнім (1941 -1947) головним керівником СБ" називає М. Арсенича.
Що ж до кількісного складу УПА, то автор довідника П. Содоль маніпулює цифрами без жодного посилання на джерела:
"Один з найменш вияснених аспектів історії УПА та, мабуть, найконтроверсійніший - це точне число вояків у рядах армії, команда якої, проте, тримала правдиві про неї цифри в глибокій таємниці, та не оспорювала їх, коли про неї з'являлися перебільшені оцінки. Архівні документи в Німеччині подають у цій справі різні цифри, фіксуючи, переважно, число 100 - 200 тис. вояків на 1944 рік. Одне таке джерело твердить, що літом 1944 р. УПА-Північ нараховувала 90 тис, а УПА-Захід - 40 тис, тобто 130 тис разом; інший документ оцінює силу армії на кінець 1944 року до майже 250 тис. Але треба памятати, що автори таких джерел - отізвіти різних поліційних працівників та розвідчих груп третього райху, не мали ніякого доступу до правдивої інформації, і в останньому році війни були дуже схильні факти перебільшувати. Все-таки деякі історики на Заході цифру про нібито 200 тис. вояків у рядах УПА чомусь підхопили і її розпопуляризували... Здругого боку, більшовицькі джерела говорили десятиліттями тільки про "рештки банд", але точної, встановленої ними чисельности УПА ніколи не оголошували. Щойно в 1988 р. Академія наук УРСР авторитетно стверджує те, що з хвилиною відходу нацистів із українських земель (восени 1944 р.), в УПА було б 100 тис війська; інше партійне джерело констатує, що на осінь 1945 р. (це вже на рік пізніше) армія ніби мала ще майже 90 тис. вояків. А якийсь партійний історик твердить ще й те, що УПА в 1944 - 1945 рр. справді мала 90 тис. вояків, із тим, що з цього числа 72 тис. тоді загинули чи потрапили в полон або добровільно зголосилися режимові зі зброєю в руках. Із чого виходить, що під кінець 1945 р. на активній службі мали б бути ще щонайменше 18 тис. вояків УПА. Всі тут згадані цифри ще далі не підтверджені достовірними документами...
На ділі, оцінки чисельности вояків УПА, встановлені нацистами й більшовиками, сильно перебільшені, якщо зіставити їх із тим, про що говорять архівні документи УПА та ОУН, які зберігаються на Заході. Найавторитетніший з них - це документ Проводу ОУН від листопада 1949 р., в якому виразно стоїть, що на кінець нацистської окупації (вже в перших місяцях 1944 р.) УПА-Північ (мабуть, разом з УПА-Південь) мала 15тис., а УПА-Захід (вже під кінець літа 1944 р.) - 10 тис. вояків. Додатково, колишній начальник оперативного відділу КВШ УПА-Північ категорично заперечив наведені вище перебільшені оцінки про армію та заявив, що під кінець 1943 р. на Волині й Поліссі було близько 20 тис. озброєних людей, завваживши, що це число включає не тільки відділи УПА, але й сільські групи самооборони...
Загалом аналіз доступних джерельних матеріалів вказує на те, що сили УПА-Північ та УПА-Південь досягли свого вершка весною 1944 р., а тоді почали в скорому темпі драматично маліти через втрати в безперервних боях, що восени того року на Волині і Поліссі при зброї стояли неповних 14 куренів-бригад. Взірцем цього стану служить група "Тури", яка на 1 січня 1944 р. нараховувала 3048 вояків, та в якій на 15 серпня 1944 р.
залишилося всього 1270 вояків. УПА-Захід, натомість, була в першій половині 1944 р. ще в стадії кадрового розширення і досягла свого вершка щойно зимою 1944 -1945 рр. Зокрема, тільки в самих карпатських ВО на початку 1944 р. було не більше 10 бойових та вишкільних сотень, а з початком 1945 р. на цій території діяли вже 14 куренів. А від літа 1945 р. чисельність УПА-Захід постійно спадала рік за роком". Для чого вся ця затія з цифрами, які не мають жодних підстав? На це сам П. Содоль вказує чітко:
"Можна з певністю твердити, що свою найвищу чисельність УПА осягнула 1944-го, та що цей рівень ніколи не перевищував цифру 25 - 30 тис. вояків. Проте, сума всіх тих, хто воював у рядах армії (чи кілька тижнів чи кілька років) у різні періоди (від 1943 до 1949 р.), така сума -геть усіх разом взявши - дала б, самозрозуміло, в кілька разів вищу цифру. Але точної суми вояків армії неможливо встановити через брак фактів і документації. А ті історики, які чисельність УПА перебільшують, роблять цій формації велику кривду, бо цим применшують і знецінюють великі заслуги й успіхи, які собі ця армія, хай і лише 30-тисячна, але таки здобула".[65] (Виділено мною - В.М.).
Але ж, пане Содоль, 25 - 30 тисяч добре вимуштрованих солдатів - це всього півтори - дві дивізії середнього комплекту?! Чому ж ви називаєте свої малодосвідчені, поганоозброєні і схронові підрозділи "армією"?
Одне тут справедливо зазначив П. Содоль - це те, що він категорично заперечив "історіографу" ОУН - УПА Петру Мірчуку, який у своїй книжці "Українська повстанська армія. 1942 - 1952" вказував, що в УПА перебувало "около 20000 чужонацінального елементу", або "15 куренів заприязнених народів", тобто узбеків, татарів, кавказців, які втекли з полону і в силу обставин потрапили в стан УПА.
Содоль:
"Число неукраїнських вояків УПА швидко зростало й досягло свого вершка (правдоподібно від однієї до двох тисяч вояків максимум) восени 1943р.". А вже далі він же додає: "Всі відділи УПА, сформовані з інших національностей, були або розбиті, або перейшли на бік більшовиків".
І ще кілька серйозних зауваг про кількісний склад УПА. Нещодавно вийшла з друку у Львові книжка Б. Якимовича "Збройні сили України: нарис історії". Автор пише і про кількісний склад "героїчної" УПА так:
"Безглуздо стверджувати, що націоналістичний рух був випадковістю, або справою жменьки осіб. Дані про масовість цього руху, наведені в радянських джерелах, дозволяють визначити кількість людей, які перейшли через ОУН -УПА за час її існування, цифрою в кілька сот тисяч осіб, тому й називати цей рух антинародним, м'яко кажучи, нелогічно... Водночас, наводячи тут сумарну кількість осіб, які перейшли через УПА і мережу патріотичного підпілля, мусимо зробити певні застереження щодо чисельного складу армії... З великою певністю можна стверджувати, що свою найвищу кількість УПА осягнула 1944 р., що складало 25-30 тис. вояків. Відтоді через втрати, а пізніше демобілізацію, ця чисельність впала.. .".[66] Як бачимо, пан Якимович повністю повторює П. Содоля. Далі автор подає таке:
"Через брак документів точну кількість повстанців вирахувати просто неможливо, а вороги УПА у своїх звітах ці дані завищували, бувало, що й в кілька разів. Треба врахувати і той факт: ті, хто свідомо перебільшує фактичну кількість вояків УПА, тим самим применшує їх великі успіхи у боротьбі з багаточисленним ворогом" (Підкреслено мною - В.М.).
Як свідчать численні документи, і серед них офіційні заяви колишнього Комітету державної безпеки (КДБ) Української РСР, у воєнні та в повоєнні роки через ОУН - УПА пройшло понад 300 тисяч осіб. Значна частина з них прийшла з повинною до органів радянської влади, частина була полонена й інтернована в тюрми і табори за скоєні злочини, які аж ніяк не могли служити в ім'я волі України. Досить велика частина членів УПА перед приходом радянських військ покинула формування, а затим через польові військкомати була мобілізована в ряди Червоної Армії. Ці люди воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни (на її завершальному етапі), багато з них заслужили ордени і медалі Радянського Союзу. Отже, сумарно (300 тисяч) все це становило невелику частку населення Західної України (із понад 8 мільйонів чоловік).
При цьому слід мати на увазі те, яким чином ці люди опинилися в орбіті УПА. Як свідчать документи, сама ОУН напередодні та в час війни об'єднувала понад 20 тисяч функціонерів. Правда, М. Прокоп зазначає, що "на переломі 1941 -1942 року... підпільна мережа ОУН-бандерівців охоплювала 12 тисяч членів і 7 тисяч юнацтва".[67] Важко назвати мотиви такого значного применшення членства ОУН-б.
Проте всі ті особи, хто був членами Організації, переважно були свідомими функціонерами. У роки війни та в повоєнні роки ОУН, як організація, зростала досить повільно, в силу її тоталітарності і замкнутості. Отже, організація (ОУН як партія-орден) в 20 тисяч членів у величезному морі людей - також досить невелика частка.
Що ж до УПА, то тут ситуація була вкрай складною. Починаючи з літа 1943 р., ОУН-бандерівців провела кілька хвиль насильницької мобілізації. Тих, хто не хотів служити в УПА, місцеві боївки служби безпеки ОУН знищували негайно, "на сухо" чи "на мокро". У нас мобілізацій, які проводили військкомати Червоної Армії в лісах та різних сховищах (не без допомоги, звичайно, агітації і залякувань оунівців) опинилось немало юнаків призовного віку, яких (в силу ситуації) також використала ОУН. Тому-то значна частина людей опинилась в націоналістичних збройних формуваннях під страхом смерті. Політреферент проводу ОУН-Захід "Архип" у своєму звіті влітку 1944 р. повідомляв: "Становище... не утішне. Якщо розібратися в обставинах, при яких наші стрільці попали в ряди УПА, ми змушені сказати, що лише незначна частина з'явилась ідейно, останні з'явились під примусом.. .".[ 68] Ось такою була та "всенародність"!
Зате в Червону Армію протягом весни 1944 р. - осені 1945 р. у Західній Україні було мобілізовано 750 тисяч чоловік, з них 350 тисяч брали безпосередню участь у боях з гітлерівцями. Половина учасників війни були відзначені орденами, переважна більшість - бойовими медалями. Двадцяти двом західноукраїнцям було присвоєно високе звання Героїв Радянського Союзу. Завершуючи цю коротку відповідь на питання про кількісний склад УПА, треба сказати тим, хто сьогодні кричить про "всенародність" і "героїзм" учасників ОУН - УПА: міф про "всенародність" УПА створено нинішніми шанувальниками бандерівщини тільки для того, щоб відмити закривавлені руки і душі, досягти реабілітації своїх злочинних діянь в очах українського народу! Найкраще, панове, прочитайте епіграф до книги П. Мірчука "Українська повстанська армія": "...У землянках, у тіні крислатих дерев чистили повстанці кріси й гострили шаблі. А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрипував востаннє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом..."
От і вся правда про тих "борців за волю" і "національних героїв", що вилазили ночами із криївок, щоб "хтось скрикував востаннє" і "вмивався своєю кров'ю"! От вона і вся правда про "всенародність"!
Як поширювались дії ОУН - УПА у різних районах Західної України
Це питання надзвичайно суттєве. Ми вже відзначали, що теза екс-президента Л. Кравчука "УПА зродилась на Волині!", як заява політичного діяча такого рівня, абсолютно не має підстав. Бо центром організації та дії ОУН і націоналістичних збройних формувань була Галичина, а не Волинь, а тим більше Волинське Полісся. УПА творили галичани, як ідейно, так і організаційно.
Починаючи з весни 1943 р. до весни 1944 р. на Волині всі і націоналістичні формування концентрувалися поблизу Луцька і Рівного, навколо Ковельського залізничного вузла, в районі Костопіль - Рівне, Здолбунів - Дубно - Кременець. Що вони захищали? Достовірно відомо, що така дисклокація не була випадковою. Всі загони УПА зосереджувались поблизу важливих стратегічних шляхів і центрів, охороняючи їх. Чи не мало це якоїсь безпосередньої спланованісті і визначеності? Звичайно, мало. Є всі підстави (а про це свідчать численні документи) судити про те, що між проводом ОУН-бандерівців і керівництвом тилових забезпечень гітлерівців були досить серйозні домовленості.
Звичайно, все концентрування дій ОУН - УПА мало цільову спрямованість, залежало від обставин і місця.
В Чернівецькій області, зокрема, поширення націоналістичного впливу на населення було незначним. На момент визволення області від німецько-румунських загарбників збройні націоналістичні формування тут були майже відсутні. Створена восени 1943 р. так звана БУСА (Буковинсько-українська самооборонна армія) залишилась фікцією, де нараховувалось кілька сотень бойовиків. Окремі невеликі збройні підрозділи були створені тут за зразком галицької "самооборони". Лише в частині сіл Вашківського, Вижницького, Заставнівського, Кіцманського і Путильського районів, що межували з Івано-Франківською і Тернопільською областями, і частково в Сторожинецькому, Садгірському і Глибоцькому районах існували невеликі боївки УПА. В інших районах вони були відсутні.
Дещо інша ситуація створилась у Закарпатській області. Тут, в основному, протиборство відбувалось між промадярськими ("Мадярони") і прочеськими інтересами. Українська проблема виникла лише в 1938 р., а затим у 1939 р. у зв'язку з проголошенням "самостійної" держави Августина Волошина. Органи хортистської служби безпеки гостро придавлювали "сепаратистські" настрої українців, не бажаючи мати політичних конкурентів. На початку 1945 року проводом ОУН-(б) були послані емісари, а затим загони "Довбуша", "Грізного" і "Зміюки" для поширення впливу ОУН - УПА в краї, але вони "ніяких результатів не дали", бо "населення Закарпаття ставиться до ОУН вороже". [69]
Особлива ситуація склалась у Волинській і Рівненській областях. Тут перш за все відчувались традиції "червоної Волині", а затим зростання антифашистської боротьби червоних і польських партизанів. Протягом 1943 і першої половини 1944 року тут діяли партизанські з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора О.Ф. Федорова, з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А.П. Бринського, Рівненське з'єднання Героя Радянського Союзу генерал-майора В.А. Бегми, загін спеціального призначення "Переможці" Героя Радянського Союзу полковника Д. М. Медведева, дві бригади польських партизанів, рейдували з'єднання прославлених партизанських командирів С. А. Ковпака, О. М. Сабурова, П. П. Вершигори, С. Ф. Маликова та інші загони.
Як бачимо, ситуація склалась тут не на користь ОУН - УПА. Їх збройні формування могли активізувати свої дії лише на півдні Волинської і Рівненської областей, в районах Володимира-Волинського, Горохова, Дубно, Рівного і Костополя. Особливо значна концентрація бандерівських загонів була в районах Костополя і Рівного, центра "рейхскомісаріату України", розвідувальних служб, служб СС, служб "Р" ("Росія"). На початку 1944 р. тут діяло 50 мобільних загонів ОУН - УПА, які працювали у тісній взаємодії з гітлерівцями.
Що ж до Галичини (Дрогобицька, Львівська, Станіславська нині Івано-Франківська і Тернопільська області), то її територія мала найбільшу концентрацію націоналістичних збройних формувань. Тут розташовувались головні бази, осередки підготовки кадрів і пункти постачання ("Чорний ліс" у Прикарпатті, район в чотирикутнику Рогатин - Бережани - Бубач - Калуш). Із донесень служб МВС - МДБ початку 1945 р. відомо, що тільки в районі Станіслава було 35 "уражених бандитизмом" сіл.
Після катастрофи "непобідних" армій Гітлера під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. В стані ОУН - УПА почалася деморалізація, а затим й організаційний розклад. Спочатку все виявлялось у вигляді "ревізіоністських" рішень III-го "великого" збору ОУН-б влітку 1943 р., а затим набрало масового характеру.
Влітку і восени 1943 р. бандерівська ОУН силою організованих формувань своєї УПА ліквідовує УПА - "Поліську Січ" "Тараса Бульби"-Боровця, кілька загонів мельниківців у південних районах Волині. Передбачаючи закономірний процес демократизації і розкладу, керівники ОУН-бандерівців стали на шлях кривавої ліквідації багатьох учасників своїх формувань.
18 лютого 1944 р. старшини формувань УПА на півдні Рівенщини провели в селі Козин Червоноармійського району спеціальну нараду, на якій було вирішено: "Всіх, хто вагається, чи піддається агітації совітів -розстрілювати на місці".[70]
Ця злочинна акція самоліквідації досягла кульмінації з виникненням НВРО. Після визволення Радянською Армією ряду районів західних областей України окремі націоналістичні керівники Рівненської, Волинської і північних районів Тернопільської областей (отже етнічних територій Волині), добре розуміючи, що кривава пособниця гітлерівців бандерівська ОУН заслужила ненависть трудящих, вирішили пристосуватися до нових умов. Вони зрікалися назви "ОУН", прагнучи зробити її більш "моральною". Створена ними так звана НВРО - Народно-визвольна революційна організація, незважаючи на гучну назву, була такою ж чужою трудящим, як і ОУН. "Народно-визвольна революційна організація, - вказувалось у "Статуті НВРО", - дружно співпрацює з існуючими імперіалістичними організаціями інших народів в цілях конденсації боротьби. ..".[ 71]
На жаль, про цю організацію досить мало відомостей. Невідомі і її організатори. Націоналістичні автори всіляко замовчують про її існування та подальшу долю.
І хоч організатори НВРО аж ніяк не відмовлялися від антирадянської боротьби, бандерівська ОУН розправилась з "розкольниками" швидко і жорстоко. З метою проведення акції ліквідації "ненадійних", керівники ОУН-(б) в листопаді 1944 р. видали таке розпорядження:
"Таємно, таємно, таємно!
При новій ситуації складаються нові засоби боротьби з більшовиками
...Масовість нашого руху неминуче прискорить його повну ліквідацію... Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків... Вони подвійно небезпечні для нашої дальшої боротьби з більшовизмом, Їх масовий перехід на бік більшовиків підірве престиж ОУН -УПА, а їх активна боротьба, в яку вони, безумовно, включаться разом з більшовиками проти ОУН - УПА виключить будь-яку можливість нашої підпільної роботи навіть на західноукраїнських землях... А тому необхідно негайно і якнайбільше таємно в ім'я великої національної справи вище згадані елементи ОУН - УПА ліквідувати двояким способом:
а) висилати більші і менші відділи УПА на бій з більшовиками і створювати ситуації, щоб їх нищили більшовики на постоях і в засідках;
б) теренові боївки та інших осіб станичного та підрайонного масштабу, надрайонна і районна СБ повинні знищити під виглядом більшовицьких агентів.. .".[ 72]
Керівники націоналістичних формувань руками служби безпеки знищили багато своїх учасників. Так поблизу села Тинне на Рівенщині бандерівці задушили 37 чоловік, запідозрених у бажанні покинути схрони.
В Торчинському районі на Волині було знайдено вирок суду ОУН про розстріл районного коменданта Локачівського району Куліша ("Білого"), кущового керівника ОУН Бойка ("Рога"). Керівник СБ крайового проводу "Смок", запідозривши, що його боївка зневірилась і схильна покинути зброю, перестріляв усіх їх учасників. Особливо лютувала в час подібних акцій служба безпеки.
На початку 1944 р. збунтувався один із куренів УПА в районі Кременця Тернопільської області. Насильно мобілізовані селяни, усвідомлюючи нікчемність боротьби, вимагали відпустити їх допомогу. Керівники вдалися до погроз. Але вони нічого не могли вдіяти - курінь розбігся. Тільки за період з лютого 1944 року в радянські органи з повинною з'явилося близько 13 тисяч учасників ОУН - УПА..[73]
Атмосферу тривоги і розгубленості, яка охопила як рядових учасників націоналістичних формувань, так і їх провідників, кривава авантюра яких потерпіла зловісний крах, передає лист політичного референта "Тараса" з Тернопільської області: "Більша частина членів не стоїть на висоті своїх завдань. До організаційної роботи ставляться дуже пасивно і критично. Свої обов'язки виконують недбало або ж зовсім не виконують. Так робить більшість членів. До цієї більшості треба зачислити всіх тих, хто насильно втягнений в організацію".[74] Такий, як бачимо, фінал цієї злочинної затії.
Примітки
[1] Паньківський К.Від комітету до державного центру. Нью-Йорк - Торонто, 1968. С. 38.
[2] Там же. С. 40.
[3] Там же. С. 41.
[4] Там же. С. 68.
[5] Боровець - "Бульба Т. Армія без держави. Вінніпег, 1981. С. 307.
[6] Там же. С 307 - 308.
[7] Паньківський К. Від комітету до державного центру. Нью-Йорк - Торонто, 1968. С. 78.
[8] Там же. С. 99.
[9] Кубійович В. Початки української дивізії "Галичина"/ Українська дивізія "Галичина". Київ - Торонто, 1994. С. 17.
[10] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. С. 100.
[12] Там же.
[13] Там же. С. 237.
[14] Там же. С. 277.
[15] Там же. С. 431.
[16] Там же. С. 437.
[17] Там же.
[18] Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. К., 1993. С. 223.
[19] Там же. С. 225.
[20] Там же. С. 227.
[21] Там же. С. 243.
[22] Гунчак Т. У мундирах ворога. С. 119.
[23] Там же.
[24] Субтельний. О. Україна: історія. С. 401.
[25] Там же.
[26] Там же. С. 408.
[27] Там же. С. 409.
[28] Armstrong J. А. Ukrainian Nationalism. 1939 - 1949. New York. Columbia University.
[29] Український історик. №№ 1, 2, 5, 6. Нью-Йорк - Мюнхен, 1965.
[30] Armstrong J. А. Ukrainian Nationalism. 1939 - 1949. С. 41 - 42.
[31] Лисяк - Рудницький І. Історичні есе. Київ, 1994. Т. 2. С. 504.
[32] Енциклопедія українознавства. Париж - Нью-Йорк, 1966. № 5.
[33] Лисяк - Рудницький І. Історичні есе. Т. 2.
[34] Там же. С. 262.
[35] Там же.
[36] Там же. С. 262 - 263.
[37] Літопис УПА. Т. 1. С 122 - 124.
[38] Там же. С. 125.
[39] Літопис УПА. Т. 8. С. 14.
[40] Там же. С. 37.
[41] Див. : Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. Київ, 1994. Т. 2. С. 81.
[42] Там же. С. 490-491.
[43] Там же.
[44] Там же. С. 494 - 495.
[45] Там же. С. 540.
[46] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. Дрогобич, 1992. С. 149.
[47] Там же.
[48] Там же. С. С. 149- 150.
[49] Там же. С. 150.
[50] Там же. С. 151.
[51] Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї). Дрогобич, 1994. С 131.
[52] Там же. С. 133.
[53] Там же. С. 141.
[54] Там же. С. 133.
[55] Там же. С. 136.
[56] Там же. С. 143 - 144.
[57] Там же. С. 152.
[58] Енциклопедія українознавства. Париж - Нью-Йорк, 1980. Ч. 9. Словникова частина. С. 3378.
[59] Субтельний О. Україна: історія. К., 1991. С. 411.
[60] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. С. 445.
[61] Содоль П. Українська повстанча армія. Нью-Йорк, 1994. Ч. 1. С. 12, 14.
[62] См. там же: Ч. 1С. 63- 136, ч. 2. С 9-118.
[63] Там же. Ч. 1.С. 19-20.
[64] Там же. С 41, 47 -48.
[65] Там же.
[66] Якимович Б. Збройні сили України: нарис історії. Львів, 1996. С. 198.
[67] Прокоп М. Україна і українська політика Москви / Сучасність. 1981. Ч. 1. С 137.
[68] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 13, спр. 699, арк. 197.
[69] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 76, спр. 1476, арк. 29.
[70] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 18, спр. 295, арк. 27.
[71] Рівенський обласний державний архів, ф. Р-30, оп. 2, спр. 43, арк. 81.
[72] Цит за: Омельчук Ю. Змова. Львів, 1967. С. 116 - 117.
[73] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 13, спр. 669, арк. 196.
[74] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 13, спр. 669, арк. 198.

Недостаточно прав для комментирования