З КИМ І ПРОТИ КОГО ВОЮВАЛИ УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ. Часть 9

ЖЕРТВИ ОУН - УПА
Яка кількість жертв ОУН - УПА
Відповідати на це запитання надзвичайно важко. І з багатьох причин.
По-перше, тому, що націоналістичні центри й окремі підрозділи ОУН - УПА хоч і вели певний облік своїх диверсійно-терористичних акцій, але публічно про них не заявляли ні тоді, ні тим більше сьогодні, ні в спеціальних документах (звітах), ні в пресі та в своїх численних "дослідженнях" так званої "націоналістично-визвольної боротьби". Багатотомне видання "Літопису УПА" містить, в основному, "спомини" учасників "національно-визвольних змагань" та різноманітні пропагандистські матеріали, зрідка "хроніку" акцій, а вже згадуване вище "дослідження" "Українська повстанська армія" П. Мірчука, "УПА" М. Лебедя, "Історія українського війська" Л. Шанковського та інші націоналістичні видання подають лише окремі факти "героїки" ОУН - УПА, де гинули лише червоні партизани та "енкаведисти". Ліквідація ж "на сухо" чи "на мокро" сільських активістів ("сексотів") чи селян та представників сільскої інтелігенції, які відмовлялись їм служити, ними абсолютно не фіксувалась, а якщо і фіксувалась, то ретельно приховувалась і приховується.
По-друге, радянські (державні і громадські) установи, у тому числі органи НКВС та НКДБ, вели лише епізодичний облік терористично-диверсійних акцій ОУН - УПА та їх наслідків в окремих районах та в окремих періодах. Та й велася така робота сумбурно, непослідовно, неграмотно, а то й фальшиво. Ідеологи від КПРС і Компартії України вважали такі факти "епізодами" і всіляко намагалися видимість, мов би нічого не сталося. Тому зведення по районах, областях і в цілому по Україні відсутні, як і відсутній облік тих збитків і жертв, які понесли Радянський Союз і Радянська Україна в роки минулої війни. Правда, окремі спроби таких підрахунків велися, зокрема органами МВС, але доволі примітивно і приблизно. В останній час, формуючи відповідно пам'ятні випуски "Книги Пам'яті"(до 50-річчя Перемоги над фашизмом), зібрано доволі великі матеріали в усіх областях України. Однак ці матеріали, в основному, акумулюють факти воєнного періоду. Повоєнні ж події заторкані лише частково. Вибіркові ж інформації про жертви бандерівщини у Львівській області, зокрема, друкувалися в газеті "Вільна Україна" під рубрикою "Криваві сліди оунівців". На жаль, такі публікації не отримали продовження. Аналогічні публікації мали місце і в газетах інших областей Західної України. Що ж до "Книг Пам'яті", то з ними ще складніше, бо нинішні націонал-демократи, прийшовши до влади в західному регіоні України, не тільки не сприяють їх виданню, але, як можуть шкодять процесу їх укладання і публікації.
По-третє, відповісти на поставлене запитання надзвичайно важко з точки зору етично-психологічної, бо спогади (а тим більше реальний облік жертв бандерівщини, з реальними прізвищами і реальними ситуаціями) про те не так далеке криваве місиво травмує нинішнє покоління, самих страждальців, їх дітей і онуків.
По-четверте, такий облік жертв націоналістичного розбою в Західній Україні (а тим більше в Галичині) сьогодні просто неможливий, бо не тільки відроджені організації неодонцовців та необандерівців чинять такому процесу різні перешкоди, але й погрожують тим, хто постраждав від націоналістичного бандитизму. Їм сприяють місцеві органи влади, які тепер пересічно в руках тих же націоналів - від націонал-"демократів" до націонал-фашистів.
Однак відповісти на це запитання доведеться, і розпочнемо відповідь з часів початку війни і тимчасової німецько-фашистської окупації Західної України.
Перші дні війни стали для багатьох націоналістів часом величезного політичного піднесення й ейфорії. "Нарешті, - гукали вони, - настала наша година. Наші сни, наші мрії стали дійсністю. Це наше воскресіння!.. На багнетах німецьких збройних сил несеться воля довгождана... Прийшла хвилина, в якій мусимо собі сказати: тепер, або ніколи!" (Газ."Краківські вісті". 1941. 23 червня. 9 липня.)
Тепер добре відомо, що націоналістичні формування в краї і за кордоном за наказом гітлерівського Абверу готували на початку війни збройне повстання націоналістів усіх відтінків у Західній Україні. Але його організувати не вдалося. Проте у багатьох місцях, особливо в Галичині, окремі підрозділи збройного підпілля ОУН-бандерівців пострілювали в спини відступаючим червоноармійцям, серед яких було багато українців. І падали вбиті і поранені.
Однак "тріумфальні арки" з написами "Слава Україні! Великій Німеччині!" і "гідна" зустріч гітлерівцям була влаштована у багатьох містах і селах. Водночас почалася дика розправа над активістами Радянської влади і тими "совєтами", які не встигли мобілізуватись у ряди Червоної Армії чи евакуюватись на схід. "Прихід німецьких орд, - згадував колишній активний член ОУН-б. Стецишин, - зустріли ми, як було наказано. Місцеві куркулі піднесли на вишитому рушнику хліб та сіль, німецький капітан сказав "гут, гут" - й організована націоналістична машина спрацювала. Буквально з першої хвилини почалося полювання на людей, які були в "чорному списку"... Вже на другий день почав функціонувати повітовий провід ОУН... Підвали бандерівської поліції були заповнені селянами. Арештованих жорстоко катували..."[ 1] Ось як "зустрічали" солдатів Гітлера оунівцї в ряді сіл Львівщини. В перші дні війни вони по-звірячому закатували 23 селян в селі Селиське Винниківського району, 23 селян села Семирівка Краковецького району. В селі Суходол Бібрського району вони замордували голову сільської Ради Репета, відрізали йому вуха, ніс, викололи очі і в такому вигляді водили по селу. Вбили також секретаря сільського виконкому Лабаса. В селі Чехи Пониковецького району вони замордували 20 активістів, влаштували "урочистості" після завершення кривавої акції. В селах Гаї і Глуховичі Красненського району бандерівці розстріляли 50 червоноармійців і сокирами порубали сільських активістів. Голову місцевого колгоспу Г.А. Кметя водили по селу з червоним прапором, затим викололи очі і порубали тіло на шматки.[2] І так в кожному селі, місті і містечку Західної України.
За неповними даними в перші дні німецько-фашистської окупації оунівці (чи з їх безпосередньою допомогою) було винищено в західних областях України понад 40 тисяч чоловік.
Про страхітливу обстановку терору перших днів окупації писали мельниківці, викриваючи своїх політичних суперників із тої ж ОУН:
"З початком німецько-совєтської війни... відділи диверсантів в німецьких мундирах, з німецькими автоматами та на німецьких танках приїзджають до евакуйованого советами Львова. Бундючні і самовпевнені диверсанти, діставшись до Львова, влаштовують протягом кількох днів садистські оргії (автори натякають на бойовиків спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль" - В.М.)... Аналогічні комедії з маніфестаціями, телеграмами до Гітлера і приячення мали місце по всіх містах та навіть селах Галичини. У таких маніфестаціях, чи "революційних" проголошуваннях уряду українських гітлерівців на чолі з Бандерою та Стецьком, брали, звичайно, участь відділи німецьких СС, словацькі та мад'ярські військові частини та "революціонери" в чорних одностроях, з німецькими автоматами та виказками гестапо в кишені, які дозволяли власникам їздити всіма військовими засобами пересування. Найбільші оргії влаштовувалися у Львові, де диверсанти почали при мовчанці німців грабити магазини та тероризувати населення для того, щоб приподобатися хлібодавцям з вермахту."[3]
Важко осягнути величезну кількість жертв часів минулої війни, бо справа тут не тільки в тотальній жорстокості гітлерівського окупаційного режиму. Чимало поляків та українців Галичини та Волині загинули і в час так званої "українсько-польської війни", яка бурхливо розпочалася ранньою весною 1943 р. Польський дослідник Рішард Тожецкі в книзі "Kwestia Ukrainska w polityce III Rzeszy (1933-1945)" вважає, що криваву акцію проти польського населення на Волині розпочали українські націоналісти угруповання "Тараса Бульби"-Боровця. Перші, хоча й епізодичні, акції мали місце ще в 1942 р. Однак весною 1943 р. ті криваві побоїща набрали масового характеру і нечуваної жорстокості".[4]
Українські ж націоналісти або абсолютно замовчують ці трагічні події, або ж одностайно вважають, що "українсько-польську війну" розпочали польські шовіністи (спеціально створені "пляцуфки"), інспіровані і натхненні лондонським еміграційним урядом Польщі, ще в 1942 р. в українських та змішаних селах на Холмщині (Західна Волинь). В той же час додають, що війна з боку "українців" була звичайною помстою полякам за їх тривале поневолення українських земель та знущання над українським населенням.
Рішард Тожецкі зазначає, що результатами війни стало винищення на Волині близько 40 тисяч поляків. Якщо криваву різню розпочали бульбівці, то продовжили і довершили її бандерівці. Не обійшлося тут і без провокацій. "На послугах націоналістичної партизанки (тобто УПА бандерівців - В.М.), - зазначає Рішард Тожецкі, - перебувало на терені понад 200 осередків української поліції, тобто 12 тисяч осіб... В березні 1943 р. на бік ОУН-б перейшло понад 5 тисяч українських поліціантів".[5] Автор вказує і на гасло націоналістичних бойовиків: "Покінчили з жидами, тепер те саме зробимо з поляками!". В той же час гітлерівці замінили опустілі осередки українських поліцаїв поляками. Це, мовляв, і послужило привідом для українських націоналістів до масового винищення польського населення.
Водночас, підкреслює автор, упівці вимордували й українців, які симпатизували комуністам і полякам.
Я особисто пам'ятаю початок літа 1943 року, коли в нашому досить мирному селі, розташованому в кількох кілометрах від Ковеля, бандерівська зграя за одну тільки ніч вимордовувала 18 жителів. Юлію Божук залишили живою, щоб бачила смерть своєї дочки й чоловіка. Ще й тепер мати зберігає сорочку замордованої дочки з шістнадцятьма дірками (перед тортурами садисти запитали скільки дівчині років) від бандитських ножів. Подібні акції не поодинокі.
Рішард Тожецкі зауважує, що число жертв було б значно більшим, коли б не організація самооборони і не допомога радянських і польських партизанів на Волині. Інша справа в Східній Галичині, де українські націоналісти в другій половині 1943 р. розпочали масову (і цілком безборонну) акцію по винищенню польського населення. Тому-то до середини 1944 року тільки в кількох районах Львівщини націоналісти знищили 70 тисяч поляків. Відомий пронімецьки настроєний польський політик Владислав Студніцкі, зокрема, в час аудієнції в губернатора дистрикту Галичина группенфюрера СС Вехтера поставив питання про те, що українські націоналісти вимордовували в Галичині близько 200 тисяч поляків.
Тут же Рішард Тожецкі вказує на причини братовбивчої війни: 1) інспірації гітлерівців, що задовольняло їх антисловянську й антиєврейську політику; 2) шовіністична програма інтегральних націоналістів, здатних тільки вбивствами досягати своїх політичних цілей; 3) антагонізм українсько-польський міжвоєнного періоду, розігрітий до божевілля.
Чому, власне, на Волині розпочалася ця братовбивча війна? Автор справедливо пояснює, що розташування тут значних радянських і польських партизанських загонів і з'єднань давали підставу українським націоналістам для порахунків з польським населенням. І не тільки з польським.
З цим можна в основному погодитись.
В Центральному державному архіві вищих органів влади України зберігається "виїмок" (уривок) з бандерівського наказу "г.п.". Що означає це "г.п." - невідомо. Наведемо той "виїмок" повністю:
"З огляду на офіціяльну постанову польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати сільському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідовувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва після ліквідовувати, а не навпаки (Прошу на це звернути спеціальну увагу). Зокрема, проганяти з мішаних сіл поляків, що не мають тендценції асимілюватися. Зате не рухати тих, що мають українські родини, і особливо не тяготіють до поляків, а держаться тільки релігією. Ексмісійні доручення можна дати листівками (льокальними) без нашого офіціяльного підпису. В них підчеркнути поставу польського уряду і населення на теренах, занятих большевиками..." [6] (Виділено мною - В.М.).
А ось як цей "наказ" виглядав на практиці:
"Із звітів УПА (протоколи протипольських акцій).
Станіславщина:
березня 1944 р. група "Л" і група "Гаркуша" в кількості 30 осіб знищили 25 поляків і спалили один будинок в Солотвині.
березня 1944 р. група "Л" і повітова боївка провели акцію в с. Надороже поблизу Товмача. Будинки не палили, лише спустошили.
19 березня 1944 р. група "Л" і повітова боївка в кількості 23 осіб провели акцію в с Зеленівка (Товмаччина). Спалено 13 господарств, вбито 16 поляків.
28 березня 1944 р. група "Сулими" в кількості 30 осіб знищила 18 поляків і спалила чотири будинки поблизу с Жебрач (Волосів).
29 березня 1944 р. група "Л" здійснила акцію в с. Баби (Отиніша). Спалено 24 господарства, не було вбито нікого, бо всі сховалися в лісі. Причиною акції послужило те, що місцеві жителі погрожували, ніби з приходом більшовиків будуть бити разом з ними всіх націоналістів.
29 березня 1944 р. група "Семена" ліквідувала в Перерослі 12 поляків і спалила 18 господарства. В той же вечір спалили ще шість господарств.
29 березня 1944 р. районна боївка спалила в с. Грабовець (Богородчани) 12 господарств і вбила трьох поляків. Інші завчасно вийшли з села.
30 березня 1944 р. група "Залізняка" спалила 30 господарств і вбила 11 поляків у с.Тарновці Лісні.
5 квітня 1944 р. районна група "Залізняка" провела акцію в Порогах і Яблівці. Спалено 6 будинків, знищено 16 поляків.
6 квітня 1944 р. група "Залізняка" ліквідувала в с Росільне 14 поляків і шість господарств.
7 квітня 1944 р. група "Залізняка" ліквідувала у с. Звиняче 5 поляків і спалила два бараки.
8 квітня 1944 р. група "Іскри" знищила у с Майдан біля с Росільне 15 поляків і спалила один барак.
9 квітня 1944 р. група "Нечая" ліквідувала в с Пасічна 25 поляків. Інші втекли в Битків і Надвірну.
9 квітня 1944 р. група "Залізняка" спалила 5 господарств і знищила 5 поляків у с. Жураки і с. Монастирище.
11 квітня 1944 р. група "Довбуша" ліквідувала в с. Рафайлове 81 поляка.
16 квітня 1944 р. група "Довбуша" ліквідувала в с Зелене 20 поляків.
23 квітня 1944 р: групи "Іскри" і "Комара" спалили в с. Вікляни поблизу Товмача 16 господарств і вбили 14 поляків..
Як бачимо, такі вбивства і спустошення проводились лише кількома групами оунівських бандитів протягом кількох тижнів в досить вузькій зоні їх запланованих дій. Аналогічні криваві акції проводились в усіх районах Східної Галичини. Так втілювався в життя вище зазначений наказ проводу ОУН - бандерівців.
Якою була "українсько-польська війна"
Це не була війна. Війною її називають вчорашні і нинішні бандерівці, а особливо націоналістичні автори, що пишуть про це страхітливе явище. Це було жорстоке і підле братовбивство. Про нього ще можуть сьогодні розповісти старші люди на Волині і в Галичині. Однак, звернемось ще до кількох документів.
У попередніх підрозділах ми зазначали, що винищення польського населення відбувалося організовано, за спеціальнім планом. Якщо на Волині такий план виконувався низовими формуваннями ОУН - УПА переважно невдало, бо цьому перешкоджали радянські і польські партизани, а польські села постійно тримали стан самооборони, чи покидали домівки і переселялись у міста, то в Східній Галичині бандерівці діяли безоглядно, систематично і безкарно, тероризували село за селом і тотально винищували польське населення. В Галичині розпал масового вбивства припав на весну 1944 року, коли вже Червона Армія стояла на підступах до Західної України. Характерно тут і те, що протипольськими акціями тут в основному займалися вже натреновані на вбивствах місцеві боївки, підсилені каральними групами служби безпеки ОУН та спеціальними підрозділами УПА. Бандерівці в цій справі бездоганно переймали досвід гітлерівських каральних служб.
Наведемо кілька прикладів:
"Стрийщина:
В ніч з 8 на 9 травня 1944 р. група "Явора" спільно з місцевою повітовою боївкою оточила с. Держів, в якому проживало багато поляків, щоб почати чистку польського елементу. Поляки почали тікати до костела і там зачинились. Інші сиділи в будинках, зачинившись в них. Тому почали підпалювати хати, спалено костел. Ляхів-утікачів розстрілювали. В цій суматосі стали жертвами і кілька українців, які тікали разом з поляками. В час цієї акції вбито 60 поляків.
Дня 10 травня 1944 року боївка групи "Іскри" ліквідувала в час засідки 16 поляків, які втекли в ліс із спаленого Держева".
Ось ще один досить характерний документ (із донесень УПА):
"Тернопільщина:
Повіт Перемишляни.
Дня 1 квітня 1944 р. вбиті в с. Біле 19 поляків, спалено 11 господарств.
Дня 2 квітня 1944 р. вбиті 9 поляків, дві єврейки, які були на службі у поляків.
Дня 5 квітня 1944 р. в с. Пнятин вбиті 5 поляків.
Дня 14 квітня 1944 р. вбиті 38 поляків в с. Жидовичі. В тому числі 4 жінки, які вчинили опір. Спалено 14 господарств.
Дня 15 квітня 1944 р. в с. Тучне вбито 66 поляків, спалено 23 господарства.
Дня 29 квітня 1944 р. в с. Утиховичі вбиті 9 поляків.
Дня 30 квітня 1944 р. в с. Тучне вбиті 4 поляки.
Дня 29 квітня 1944 р. в с. Прибин вбита одна польська шовіністка і 11 господарств спалено.
Дня 30 квітня 1944 р. в с. Глібовичі вбиті 42 поляки; поблизу сіл: Мівсева - 22, Містечко - 36, Зарубина - 27, Бечас - 18, Неділиска - 19, Грабник - 19, Галина - 80, Жабокруг - 40 поляків.
Всі ці акції здійснила повітова боївка з допомогою УПА "Орли".
Донесення від 12 травня 1944 р.
Подібних "донесень" безліч. І таких боївок було чимало.
В 1990 р. у м. Вроцлаві (Польща) зусиллями місцевої громадськості утворилося товариство жертв українських націоналістів - "Місія примирення і покаяння". У вересні того ж року товариство звернулось із відкритим листом до депутатів сейму і сенаторів Польщі. Автори листа, як повідомляла газета "Кур'єр варшавскі" від 24 вересня, у спокійному, але рішучому тоні висловили протест проти прийнятої в серпні 1990 р. постанові сенату Польської Республіка що засуджує акцію "Вісла", яку в 1947 р. провело Військо Польськєе в південно-східній Польщі. Нагадаємо, що тоді за три місяці з цієї території було виселено близько 150 тисяч українців. В ході операції "Вісла", як відзначається в постанові сенату, було застосовано звичайний для тоталітарних систем принцип колективної відповідальності. Автори листа застерігали сейм про неповторення помилки, яку допустив сенат. Чому?
"Кур'єр варшавські" пише з цього приводу, що нові польсько-німецькі відносини будувалися шляхом визнання і засудження гітлерівських злочинів, спроб відшкодувати збитки жертвам. Дедалі голосніше говорять про сталінські злочини. А про людиноненависницькі злочини українських націоналістів у роки Другої світової війни і безпосередньо після її завершення - ані слова. "Змова мовчання" триває.
Голова "Місії примирення і покаяння" Тадеуш Свобода в інтерв'ю газеті "Кур'єр варшавскі" сказав, що дружнє сусідство можна побудувати тільки на правді і справедливості. Адже все ще жива пам'ять про сотні тисяч людей, по-звірячому закатованих українськими націоналістами при пасивній, а часто активній підтримці греко-католицької церкви. В роки війни керівництво підпільної Польщі багато разів зверталося до сповідуваних цією церквою принципів віри, але безрезультатно: Це викликало вжиття оборонних, антитерористичних заходів з боку Армії Крайової та інших формувань, що, звичайно, збільшило страждання населення Волині та Східної Галичини.
У своєму відкритому листі до парламенту Польщі Товариство нагадало, що в колишніх східних воєводствах було вбито близько 500 тисяч поляків, а також євреїв і українців, які відмовлялися співробітничати із злочинцями. "Чекаємо заяву на парламентському й урядовому рівнях, -говориться в листі, - яка ясно і недвозначно визначила б злочини, вчинені українськими націоналістами, як геноцид, а їхні формування фашистського гатунку - як злочинні організації, особливо ОУН, УПА, батальйон "Нахтігаль", українське ЕСЕС вахманшафт, українське хільфполіцай, шуцман ландестдінст. До злочинів геноциду не застосовний строк давності. Ми посилаємося тут на закон, який наказує переслідувати і судити цих злочинців".
І далі:
"Свідчень цих жахливих часів залишилось немало. Все ще живі очевидці. Члени вроцлавського Товариства готові негайно надати всім "неінформованим" властям і організаціям безліч матеріалів до розробки теми: "Злочини українських націоналістів проти польського, українського і єврейського населення в 1939-45 і наступні роки на території Речі Посполитої"".
Чи знає Верховна Рада України про таку заяву поляків? Чи відають про це ті шанувальники бандерівщини і Донцова в Галичині, які на всі кольори розфарбовують минулу діяльність ОУН - УПА, приховуючи їх криваву сутність?
По-різному трактують цю так звану "українсько-польську війну" численні націоналістичні автори. Так, О. Субтельний називає її "українсько-польською різаниною".[7] Він, зокрема, зазначає, що "безвідносно до того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з теріторій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія - Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави.-. ."[8] Автор при цьому зауважує, що "особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943 -1944 рр. українці (читай: українські інтегральні націоналісти - В. М.), й насамперед загони СБ, вирізали 60 - 80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини... Так чи інакше очевидно, що як українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління".[9]
Субтельний, на жаль, не вказує, що опріч Волині такі людські і матеріальні жертви були значно більшими в Східній Галичині, де та різанина набрала особливо кривавого і безкарного характеру.
Інший націоналістичний автор, В. Косик, безсоромно захищає українських різунів, намагаючись довести їх "правоту". "Винищення українців, - зазначає він, - почалося з 1942 року на територіях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і Сян). З 1942 по 1943 рік було вбито більше 2 тисяч українців. З серпня - вересня 1943 року польські акції поширилися далі на схід у райони Галичини і Волині."[ 10]
Далі ж автор намагається "пояснити" ситуацію українсько-польської різанини на Волині: "На Волині ситуація була ускладнена через численні фактори, що посилювали антагонізм між українцями і поляками. Серед цих факторів треба назвати, з одного боку, присутність проросійських польських партизанів і комуністів, а з другого боку - використання німцями в репресіях проти українців польської поліції". Все це Косик зводить до наступного: "Українські села часто зазнавали нападів від радянських і польських партизанів, які діяли разом, грабували і залишали багато жертв. Саме в цій ситуації українські загони самооборони й загони УПА прийшли на захист українських сіл і у відповідь атакували бази, з яких здійснювались напади поляків".[11] Таке "виправдання" аж ніяк не відповідає дійсності. Косик, як бачимо, в усьому цьому кривавому конфлікті звинувачує лише поляків.
Справа ж у тому, що "українсько-польську війну" інспірували й організували гітлерівці, що, безперечно, відповідало їх політиці в так званому "слов'янському питанні". Її головна мета: використовуючи вікові антагонізми між українцями і поляками (звичайно ж, їх пануючими класами), повести справу до їх самовинищення. 5 серпня 1942 року генерал-губернатор окупованої нацистами Польщі Ганс Франк, згодом засуджений до страти за рішенням Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі як один із головних злочинців гітлерівської Німеччини, записав у своєму щоденнику: "Повинен відзначити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені відносини між поляками й українцями. Ті 4 чи 5 мільйонів українців, що живуть тут, дуже важливі як противага полякам. Тим-то я завжди стараюся підтримувати серед них будь-якими способами політично задовільний настрій, щоб запобігти їх об'єднанню з поляками" Це, якраз, і почали здійснювати українські і польські націоналісти кількома тижнями пізніше після цього запису Франка в щоденнику. Згодом інспіровані епізодичні вбивства набрали масового характеру, особливо з боку українських націоналістів на Волині і в Галичині. Цю чітко визначену політичну режисуру замовчували і замовчують автори-націоналісти.
Те, що ця різанина набрала організованого і планового характеру, свідчить той факт, що курінь "Рудого" (Стульмащува, абверівська кличка "IV-Норд") тільки 29 і 30 серпня 1943 р. вирізав у Голобському, Ковельському, Старовижівському, Любомльському, Луцькому районах Волинської області 15 тисяч поляків. Майже повністю були знищені села Рівне, Лісняк, Ставинські Смоляри, Острівки, Острівецька Воля, Велика Гута, Нудиже, Засмики та інші. Бандерівські формування, що діяли в Рівненській області, знищили таким чином протягом кількох днів 25 неселених пунктів. Така ж доля спіткала села Стара Гута, Мости, Кути, Забара, Залужжя Шумського, Бариш Бучацького районів Тернопільської області; Троїця Заболотівського, Ляцько-Шляхетське (нині Липівка) Тисьменицького районів Станіславської обл. і; Гута-Пеняцька Львівської області і багато-багато інших сіл Галичини. При цьму, тут населення нищено "під корінь", тобто всіх до єдиного, від великого до малого.
Вище зазначені дані про кількість жертв "українсько-польської різні", на нашу думку, не відповідають дійсності. Тут ще треба серйозно попрацювати багатьом дослідникам. Без "патріотичної" пристрасті і "національної" упередженості. Мені довелося такими дослідженнями займатись не один рік. В результаті скажу таке: в 1943 -1944 рр. на Волині від рук українських терористів загинули 60-70 тисяч поляків; в Галичині значно більше - 140-150 тисяч. Сумарно це становить 200 - 220 тисяч людських життів! А скільки загинуло українців, мирних сільських жителів? Це ще й досі до кінця не підраховано.
Терористично-диверсійні дії бандерівців у повоєнні роки
Жертви націоналістичного розбою в часи минулої війни незліченні. Вони не підраховані і їх надто важко підрахувати. Ми вже вказували, що тільки в перші дні і тижні війни та німецько-фашистської окупації західних областей України загинуло від кривавих рук українських войовничих націоналістів приблизно 40 тисяч чоловік - радянських активістів, представників радянської влади, комсомольців і комуністів. За майже три роки страхітливо-жорстокої окупації ті жертви в кілька разів більші.
Відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників із Західної України та в перші повоєнні роки тут розігралася драма, яку з цілковитою упевненостю треба назвати громадянською війною. Про це досить визначено писав відомий радянський публіцист Юрій Мельничук: "Націоналізм нацьковував брата на брата, руйнував людяність, дружбу, кохання. Націоналізм творив на нашій землі пекельні злочини... Націоналізм підступно калічив людські душі і звивася, неначе гадина".[12]
Основну частину терористично-диверсійних дій бандерівці у повоєнні роки спрямовували не проти "енкаведистів" (як вони часто пишуть у своїх "хроніках" і "дослідженнях"), а проти місцевого сільського населення, використовуючи лісові масиви та віддалені від великих населених пунктів місцевості для свого захисту. Використовуючи тактику швидких наскоків (яку самі називають "партизанською"), вони грабували і спалювали приміщення сільських Рад, шкіл, клубів, бібліотек, хат-читалень, магазинів, будинки активістів радянської влади, а то й цілі села. Так, банда надрайонного провідника СБ Д. Куп'яка - "Клея", на рахунку якої численні криваві злочинства в Камянко-Бузькому і сусідніх районах Львівщини, знищила сотні громадян, повністю спалила село Адами. На початку липня 1944 року бандити розгромили, пограбували і спалили понад 100 селянських дворів в Новомилятинському районі Львівської області. В Тернопільській області вони повністю спалили село Гнильче Бережанського району. В селі Високе Монастирищенського району в ніч на 22 вересня 1944 року бандити спалили школу, 106 селянських подвір'їв, під час пожежі загинули 52 жителі. 6 лютого 1945 року в селі Бариш Бучацького району бандерівці спалили 212 селянських подвір'їв, убили і спалили 98 жителів. Таких фактів страхітливого бандерівського розбою було багато.
Про розміри подібних злодіянь можна судити з подій, які відбулися в Тернопільській області в жовтні-грудні 1944 року: бандерівці за три місяці вбили 707 громадян, серед них 436 селян, 53 військовослужбовці, 169 представників партійно-радянського активу, 48 голів сільських Рад. Бандити насильно вивели до лісу ще 159 чоловік, доля яких досі невідома, спалили 214 селянських господарств, розгромили 58 приміщень сільських Рад, 6 маслозаводів, 5 спиртових заводів, пограбували 345 селянських господарств, спалили 21 міст, розбили 22 автомашини, 12 молотарок, 18 тракторів, пограбували 216 голів худоби та багато продовольства і всякого селянського майна. [13]
Заграви пожеж і крики катованих людей, замучені старі і діти - такі криваві сліди націоналістичних бандитів. Бандерівці з нечуваною жорстокістю розправлялися з усіма, хто не підкорявся їх наказам, не виконував їх волю. В березні 1944 року в селі Хорлупи Олицького району на Волині вони замучили 12 селянських родин із 58 осіб. В Держнівському районі на Рівненщині бандерівські бандити тільки в травні 1944 року вирізали 57 родин. В серпні того ж року в Демидівському районі банда під керівництвом колишнього поліцейського "Ломоноса" влаштувала звичайну "Варфоломіївську ніч": бандити задушили, зарізали і розстріляли 60 жителів. Банда "Дубового" в селі Мульчицях Рафалівського району за одну ніч вбила й пограбувала 50 селян. В селах Куличкові, Ваньові, Низах та Сільцях Бродівського району на Львівщині оунівські бандити знищили близько ста чоловік, серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 стариків. У селі Ямельному Янівського району бандити з місцевих боївок закатували 53 селян. В селі Іспас Вижницького району Чернівецької області оунівські бандити тільки за одну ніч убили 47 жителів. Подібних фактів бандитизму було багато.
Тільки з лютого 1944 р. по січень 1945 р. залишки формувань УПА й оунівське збройне підпілля провели в західних областях України 3287 терористично-диверсійних акцій, протягом 1945 р. - 3424 акції. Всі вони були спрямовані в основному на перешкоду процесу відновлення Радянської влади. Майже всі ці акції завершувалися вбивствами й пограбуваннями.[ 14]
З липня і до кінця 1944 року націоналістичні формування знищили тільки в Станіславській області 2725 громадян. [15] Аналогічні вбивства відбувалися в інших західних областях України.
Про характер цих вбивств можна судити за такими досить визначеними даними: з літа 1944 року по травень 1946 року (тобто за неповних два роки) у Львівській області (в межах того часу, тобто без Дрогобицької області, яка увійшла до складу значно пізніше) бандерівці вбили і закатували 5088 громадян, в тому числі: 44 вчителя, 218 голів сільських Рад та їх заступників, 406 бійців винищувальних загонів та груп самоохорони (переважно місцевої молоді), 3105 селян (серед них 497 дітей).[ 16] Отже, із 5088 загиблих на "енкаведистів" і "большевиків" припадає лише 1315 чоловік. Це, як бачимо, категорично заперечує ті вигадки націоналістів, поширювані ними так часто, про те, що, мовляв, ОУН - УПА "воювала" тільки проти "енкаведистів" і представників партійно-радянських органів.
Сьогодні багатьох хвилює та безвідповідальність, з якою виступають окремі офіційні державні установи, особи й представники преси, в розхристаний час так званого "демократизму" і політичної невизначеності суспільного життя. Так, "Рабочая газета" від 3 грудня 1988 року однозначно вказала, що в повоєнний час від рук українських націоналістів загинуло понад 30 тисяч громадян. В лютому 1990 року Комітет державної безпеки Української РСР зробив у пресі заяву, де, зокрема, також однозначно вказав, що від рук бандерівців у повоєнний час загинули понад 30 тисяч мирних радянських громадян і близько 25 тисяч військовослужбовців, працівників органів державної безпеки та прикордонників. Ці цифри, на жаль, стали гуляти в багатьох виданнях, особливо в пресі, як в Україні, так і за кордоном.
Такі безвідповідальні заяви є звичайним блюзнірством і непростимі перед пам'яттю десятків тисяч убитих, задушених, зарізаних, замучених, замордованих! Про які 30 тисяч чоловік може йти мова, коли (як вище зазначено) за неповних два роки в половині нинішньої Львівської області загинуло від рук націоналістичних убивць близько чотирьох тисяч чоловік! А це страхітливе кровопролиття, як відомо, тривало до початку 50-х років й охоплювало сім (!) західних областей (за винятком Закарпатської області, де такі інциденти й акції були епізодичними).
Абсолютно ясно, що в цифрі 30 тисяч не знайшлося порахунку тим, кого бандерівці насильно відвели в ліс і там жорстоко закатували, як і тим, які таємно були кинуті в колодязі чи закопані в лісі, як і тим, які кинуті з каменем на шиї в озера та ріки. В офіційних донесеннях не значаться досі й ті, які "пропали безвісті", серед них і жителі віддалених хуторів, про яких у той драматичний час забули не тільки секретарі сільських Рад (щоб зафіксувати зникнення людини), але й Бог! Органи ж КДБ вважали, що ці люди самі подалися до лісу.
За моїми підрахунками (а вони також хибують, бо я не мав вичерпних зведень по селах, районах і областях), тільки в повоєнні (1944 -1952) роки від рук збройних формувань УПА і служби безпеки ОУН і збройного підпілля ОУН загинуло близько 90 тисяч мирних громадян. Що ж до військовослужбовців, представників органів безпеки та прикордонників (25 тисяч), то ці дані приблизно відповідають дійсності.
Чому так сталося? Чому така безпорадність тих, хто про ці злочини говорить та пише? По-перше, у місцевих органів влади відсутній елементарний облік, тих, хто загинув у роки війни та в повоєнний період. По-друге, відсутній такий облік і на районному, обласному та найвищому рівнях. По-третє, і досі існують величезні труднощі доступу в спецхрани.
Характеризуючи в цілому протиборство політичних сил в 40-і роки в західних областях України, слід зазначити, що це було злочинне братовбивство, яке на мові політичної історії іменується громадянською війною. Приречені на винищення оуно-бандерівські формування вдавалися до політичного бандитизму, який, по суті, тісно поєднувався з кримінальним.
Страх перед заслуженою карою, приреченість, ненависть і гнів до всіх, хто не поділяв їх злочинства, призводили до аморальної поведінки і вчинків, до маніакальної жорстокості і садизму. Восени 1944 року в селі Бенькові Великому Кам'янка-Бузького району на Львівщині оунівці повісили секретаря сільської ради Іванчука, а дружину з дитиною спалили живцем. Вони спалили ще чотири селянські родини, що складалися з 26 чоловік: одну за те, що чотири сини пішли служити в Червону Армію і били на фронті фашистів, інших - за те, що всіляко допомагали радянській державі в остаточному розгромі гітлерівської Німеччини.
Ось що розповів на сторінках газети Петро Угера, колишній учасник формування УПА, що діяло в Стрийському та сусідніх районах на Львівщині: "В селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі зброєю в руках охороняла від нас здобутки радянського життя, спокій свого села. Це розлютило верховодів банди. Вони вирішили вчинити над селом криваву розправу. Вночі велика група "есбістів" під керівництвом "Ромка" напала на село. Що діялось в цю жахливу ніч! Бандити палили людей живцем, замкнувши їх у хатах, розбивали об стіни голови дітей, ґвалтували неповнолітніх, знущалися з сивих. Однак села їм так і невдалося захопити в свої руки..."
Відомо, що одна із зловісних особливостей фашизму і фашистів полягала в тому, що під свої звірства вони підводили базу "історичної доцільності" і намагалися "логічно" обґрунтовувати катування, агресію і масові вбивства невинних людей. Виховані в дусі гітлерівського варіанту людиновбивства, гітлерівці дивились на свої жертви як на "недолюдей", з чванливим презирством "арійців". Керуючись тою зловісною "історичною доцільністю", вони поставили масові вбивства на "культурну" основу - пунктуально і педантично ліквідовували "недолюдей" в спеціально обладнаних концентраційних таборах, спалювали в крематоріях, душили в газових душогубках (газвагенах), заготовляючи для потреб рейху волося, шкіру, попіл катованих і спалених людей. Виконуючи, зокрема, акцію ліквідації, гітлерівці не метушились, старанно цілились, спокійно натискаючи на курок, сентиментально думаючи про своїх "фрейлен" і "кіндерів".
Переймаючи багатий досвід і методи гітлерівських "юберменшів" бандерівські душогуби діяли навпаки. Вони нервували і метушились, стріляли, не цілячись, вимазувались кров'ю своїх жертв, намагались себе підбадьорити самогоном, брутальними словами і лайкою. Особливо лютували "спеціалісти" ("пани майстри") із СБ ОУН - спеціальних каральних підрозділів. "Як ви розумієте цю службу безпеки? В чому ви бачите небезпеку?" - запитав головуючий судового процесу в справі оунівських бандитів, що відбувався в місті Червоноармійську Рівненської області. Підсудний Бондаренко відповів: Більше всого ми боялись відновлення радянської влади. Ми розуміли, що тоді нам кінець. Ми знали, що український народ нас ненавидить і знищить при першій можливості. Він ніколи не простить нам вчинених злочинів. Тому небезпеку ми бачили в народному гніві".
Бандерівський розбій з його жахами породив багатов "лицарів" злочину. Тому оунівські документи просто рябіють від числених інформацій про те, скільки знищено людей "на сухо", а скільки "на мокро". "Скільки ви замучили і розстріляли людей?" - запитали бандита 3. Біляка на судовому процесі над оунівськими вбивцями в місті Дрогобичі у вересні 1944 року. Біляк мовчить... А потім заговорив... "Спочатку шість... пізніше п'ять... два... три... не пам'ятаю..." Вбивця загубив рахунок.
Подібною жорстокістю серед бандерівських душогубів виділявся О. Коваль, що скоїв багато злочинів у селах Сокальського, Буського, Кам'янка-Бузького районів Львівської області. На запитання головуючого народного суду, чому бандерівці знищують немовлят, підсудний, не роздумуючи, відповів: "Такі директиви дав нам провід ОУН. Нам наказано під час наскоків на село нікого не милувати. Це робили ми для того, щоб нас боялись і поважали, як грізну силу". "Що ж злого зробила вам тримісячна дитина?" "На дітей падає кров батьків", - цинічно відповів бандит.
17 січня 1945 р. тернопільська обласна газета "Вільне життя" розповіла про звірячу розправу бандерівців над жителями села Лозова Великоборківського району, до якого вдерлася банда. За чотири години бандити вбили 100 жителів села, серед них багато стариків і дітей. Кров холоне в жилах, коли читаєш про знущання бандитів над людьми. "Не можна знайти фарб, - писала газета, - щоб намалювати жахливу картину вбивства сім'ї Кузь. На ліжку, на долівці й на печі лежать скривавлені мертві тіла. На стінах і стелі застигли бризки людського мозку і крові... Звірі-бандерівці у Лозовій ломом по голові вбили семимісячного Петрусика і восьмимісячну Оленку Лачас, а потім відтинали їм рученята... Поглянула б та українська мати на свого виродка, того холоднокровного ірода, який відтяв сокирою ручку і ніжку трирічній Марійці Загребельній, а потім відрубав їй кучеряву голівку..."
Виховані культами "лютого божевілля" і "творчого насильства" (за Донцовим, звичайно), організаційними традиціями УВО - ОУН - УПА (принципом: "Щоб згуртувати товариство, треба когось спільно вбити"), бандерівці вдавалися до звірячого терору.
Націоналістичні різуни вишукували жахливі способи катувань: рубали руки і голови сокирами, відрізували вуха, виколювали очі, різали тіло на шматки, пробивали його цвяхами, спалювали живцем, вішали, кидали в криниці, ґвалтували жінок, відрізали їм груди. Відомий ще інквізиторам середньовіччя спосіб убивства "гаррота" (спосіб катувань за допомогою залізного кільця, яке затягувалося на шиї катованого, аж поки не ламалися шійні хрящі) широко використовувався вбивцями. Вони лише "раціоналізували" цей спосіб і назвали його "кренпульці". Залізне кільце заміняла звичайна мотузка, яку кати затягували на шиї за допомогою короткої палиці. Людина гинула в страшних муках. Так були задушені В. Лещишин в селі Мурованому, Ю. Тиха в селі Школовичах Пустомитівського району на Львівщині, В. Гладкий із села Стронятина і А. Муць із села Ситихова Жовківського району тієї ж області та багато-багато інших.
"Дитина кричала, - уточнював деталі свого методу катувань бандерівець В. Головачук на судовому процесі, - але я заткнув їй рукавицею рота і потім закрутив цуркою петлю, накинуту на шию. Вона й замовкла..." Цей вовкулака не міг жити без крові, без стогону замученої жертви. А керівник боївкй СБ, що чинила злочинства в Здолбунівському районі Рівненської області, "Вороний" (Андрійчук), колишній начальник так званої "української" поліції в місті Мізочі на Рівненщині, спеціалізувався на власному "винаході" катувань - виривав у своїх жертв колінні чашечки.
Високий на зріст, кремезний, з тупим поглядом кат Олійник із банди Куп'яка - "Клея", що творила жахливі злочинства в Кам'янка-Бузькому, Буському та інших районах на Львівщині, не тільки власноруч вбивав дітей, жінок і стариків, але й виконував у банді ще й обов'язки ходячої шибениці. Крім автомата і пістолета, він завжди носив при собі ремінний зашморг, який зненацька ззаду накидав на шию жертві, а потім, підтягнувши її догори через плече, відривав від землі і тримав доти, поки та не затихала у нього на спині.
У своїх найжорстокіших злочинах бандити були невгамонні. Восени 1944 року в селі Біличах Любомльського району Волинської області вони спалили хату селянина Лаврещука, замордували трьох його дітей; в селі Боголюбах (нині Першотравневе) Рожищенського району бандерівці вдерлися в хату П. Ковальчука і сокирою відрубали голівки чотирьом дітям.
7 лютого 1945 р. бандерівці схопили в селі Сташевичі Старосамбірського району на Львівщині вчительку-активістку Катерину Шевченко. Вони витягли її на подві'я, прострілили обидві ноги, щоб не втекла, а потім почали катувати. Бандити викололи їй очі, по шматочку різали руки, вуха, губи, вирвали з грудей серце, пробили прикладом голову, а потім відрізали її.
А ось фрагменти бандерівського розбою протягом кількох місяців у Жовківському районі Львівської області: 23 грудня 1944 р. в селі Крехові бандити з боївкй "Грізного" напали на сім'ю Упбанських, схопили братів Володимира і Михайла і жорстоко побили, потім розрізали животи, виламали руки і добили кілками; в ніч з 23. та 24 грудня того ж року бандерівці вдерлися в село Воля-Висоцька, по-звірячому замордували тут 18 жителів, з них трьох дітей і сім стариків, а на трупах прикріпили написи: "За зраду української нації"; в березні 1945 року в селі Крехові бандити схопили вчительку М. Полуситок і довго катували, а через кілька днів селяни знайшли в лісі її труп, розрізаний пилкою на три частини; в червні 1945 р.у в селі Кунині боївка СБ вдерлася в хату голови сільського споживчого товариства І. Самуляка, бандити вивели господаря за село і після довгих катувань убили; через кілька днів та ж боївка СБ закатувала селянку П. Мурмило, труп якої було знайдено за селом з вивернутими руками і ногами, вирваним волоссям та виколеними очима.
"Це нелюди, а звірі, яких світ не бачив", -так говорили в той час про бандерівців трудящі західних областей України. Ярослав Галан, якого по праву називали "совістю Галичини", в 1946 р. так характеризував звірства бандерівців: "Ці ватаги ошалілих від запаху людської крові бестій в кращому для них випадку увійдуть лише в історію криміналістики". "Показово, - зазначав французький прогресивний публіцист та історик Аллен Герен у книзі "Сірий генерал", - коли мова заходить про організацію (тобто про ОУН - В.М.), - історики як Заходу, так і Сходу вживають одне і те ж слово: бандити".
Досить добре відомо, хоч вся радянська офіційна статистика також неповна, що в західних областях України в роки минулої війни загинуло понад два мільйони громадян (з них понад 400 тисяч радянських військовополонених). Отже, 4/5 всіх загиблих (а це близько двох мільйонів) становило західноукраїнське населення. Опріч цього, понад 600 тисяч чоловік (а це в основному молодь) було вигнано на каторжні роботи в гітлерівську Німеччину, де частина їх також загинула від непосильної праці, голоду і хвороб.[ 17] Хто винищив таку величезну кількість людей?
Ми вже відзначали, що в перші дні німецько-фашистської окупації Західної України українські войовничі націоналісти всіх угруповань (перш за все, бандерівці) знищили близько 40 тисяч громадян. Це були представники лівих організацій (Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), Комуністичної спілки молоді Західної України (КСМЗУ), "Сіль-Робу" та інших об'єднань лівого спрямування), радянські активісти періоду 1939 - 1941 років, члени радянських установ і військовослужбовців, які не встигли евакуюватися на схід. Частина їх загинула разом з сім'ями.
Відомо, що до війни в Західній Україні (разом з Закарпаттям і Буковиною) проживало майже мільйон євреїв. Все це населення було зігнано в гетто містечок і міст, частину відправлено в концтабори на території Польщі і в Янівський концтабір у Львові і тотально знищено. У Львові, зокрема, тільки в гетто ("Юлазі") було ліквідовано 136 тисяч євреїв. Хто розправився з такою великою кількістю людей? Перш за все, сільські старости та їх пособники, які збирали євреїв і відправляли в гетто, "українська" поліція, яка не лише арештовувала сотні тисяч людей, але й брала участь у розстрілах; чиновники бургомістратів та цілий ряд інших колабораціоністів із середовища українського населення. Звичайно, виною всього цього кривавого побоїща був німецький нацизм. Але часто всі ці криваві злочини творилися руками пособників з українськими прізвищами, які виконували найчорнішу роботу.
Що ж до винищення радянських військовополонених, то тут також вимокла їх кров'ю та ж "українська" поліція та інші пособники гітлерівців. Так, відразу ж після визволення Львова, Надзвичайна державна комісія по розслідуванню злочинів гітлерівців та їх пособників у місті и області зареєструвала 190 найбільш закривалених злочинців (від генерал-губернатора Ганса Франка і губернатора дистрикту "Галичина" Отто Вехтера до рядового ката-виконавця). Серед них було чимало убивць з українськими прізвищами. "Українці" служили і в "кріпо", і в "сіпо", і в "шупо" та в інших типах гітлерівської поліції, брали участь в охороні польових і стаціонарних концтаборів і, звичайно,у винищенні радянських військовополонених. Так, у Львові в "Шталагу-328" ("Цитадель") було винищено понад 140 тисяч військовополонених. Їх розстрілювали і на "Пясковні" в Лисиничах, і в інших місцях львівського передмістя. Те ж відбувалося і в інших концтаборах: в офлазі у Володимир-Волинському, в польових концтаборах в Рівному, Ковелі, Луцьку, Станіславі, Тернополі, Дрогобичі, Камянка-Бузькій та в багатьох інших містах Західної України.
До цього слід додати, що в березні - квітні 1943 р. вся ця так звана "українська" поліція за єдиною командою ОУН та гестапо разом із зброєю пішла в ліси і утворила кістяк УПА. Сумарно (на Волині і в Галичині) це становило понад 12 тисяч "українських" поліцаїв, які вже здобули значний досвід в людиновбивствах.
Таким чином протягом трирічної німецько-фашистської окупації в західних областях України гітлерівці з активною допомогою українських войовничих націоналістів (чи безпосередньо силами ОУН - УПА) знищили понад два мільйони громадян, з них: близько мільйона євреїв, 200 - 220 тисяч поляків, понад 400 тисяч радянських військовополонених, понад 500 тисяч місцевих українців. Такий мартиролог трьох років війни!
Розкриваю невеличку книжку публіцистики вже покійного львівського поета Ростислава Братуня "Слово гніву". Книжка видана не так вже й давно, в 1975 р. Ось уривок із першого вірша цієї збірки:
... Ні шептицькі, ні УНДО без роду,
Ні ОУНу хижі горлорізи
Не могли зламати дух народу,
Міць його, сильнішу од заліза...
("Ярославу Галану").
Що правда, то правда! Цілком афористично і цілком справедливо звучать поетові слова: "Зрадою ж бо правди не здолати!".
Тоді, в повоєнні роки, Ростиславу Братуню бачились (не у ві сні, звичайно) наяву:
У темінь дику, горобину
Кричать сполохані сичі...
Я бачу наяву дитину,
Ножем зарізану вночі.
Я бачу: вбита катом мати,
Розп'яті батько і сини, І жменя
попелу від хати... Хто злочин цей
важкий вчинив?.. ("Слово гніву").
Тих катів, що чинили горобиними ночами злочини, і викриває словами гніву поет у віршах "Балада про сількора", "Балада винищувального батальйону", "Балада прощання", "Могила на узліссі" та багатьох інших.
Вірш "Могила на узліссі" наведемо повністю:
Його обманули. Сказали:
- Бери автомата. Стріляй!
...А він так любив Україну,
Розтерзаний ворогом край!
Вбивай не фашиста-заброду,
А смерть неси рідному брату.
Вбивай! Бери віхоть у жменю,
Пали його клуню і хату!
Йому почепили тризубця,
Що в серце уп'явся осою.
Казали вилазить бандитом
Зі схрону нічною порою.
Коли він сказав: - Я не буду,
Не буду, не буду вбивати!
Хай буде Бандера-собака
З своїми катами проклятий!
Піду я шукати дороги
До тих, в кого стрічки червоні....
Прошили кривавим ударом
Його вже посивілі скроні.
Могила його на узліссі.
Імення його-нам не знати...
Одна із тих сотень трагедій,
Яку від людей не сховати.
Але ховають і ховаються, та й ще як! У вірші-памфлеті "Ресторатор-людоїд" (думаю, що йдеться тут про колишнього керівника служби безпеки ОУН в Кам'янка-Бузькому районі на Львівщині Д. Куп'яка-"Клея", який сьогодні в Канаді володіє рестораном) Ростислав Братунь, зокрема, зазначав:
Цей убивця-горлоріз,
Що за море аж заліз,
Надрайонний шеф ес-бе -
Це гестапівський цабе!
Він і різав, і стріляв,
Він палив і розпинав,
На людей наводив ляк
Симпатичний пан Підляк...
Про того ж обер-ката-надрайонного провідника служби безпеки Дмитра Куп'яка-"Клея", який катував населення Кам'янка-Бузького, Бузького та сусідніх районів Львівщини поет розповідав і у нарисі "Земля звинувачує", поміщеному в цьому ж збірнику:
"У Низах, коло старовинного Белза, відкопали засипану землею криницю край села, знайшли кістки людські. Заговорили свідки злочину, яких бандерівці примушували під загрозою смерті звозити сюди трупи. Стало явним те, що так старанно оунівці хотіли заховати, від чого так ретельно на закордонних смітниках відхрещуються, мовляв, це не ми робили..."
Але про вбивців, продовжував автор: "Земля говорить. Люди говорять. Правду не вбити, не заховати на дні найглибших криниць...
Дев'ять домовин несли на плечах низівчани на місце вічного спочинку. І серед них - маленькі - дитячі домовини, дошки з яких могли б піти на колиску... Я був у Низах, я стояв над криницею, коли з неї діставали останки жертв бандерівців. Я йшов у сумній похоронній процесії. Німував, схиливши голову, над свіжою могилою. Я розмовляв з очевидцями низівської трагедії. Я читав протоколи слідства. Я ввібрав у своє серце ненависть суворого мовчазного натовпу і сплески жіночого ридання.
Іменем України! Іменем землі і народу ми проклинаємо мертвих і живих недолюдків, які хотіли розіп'яти нашу матір - Батьківщину! Хай наша
ненависть дотла спопелить кістки тих, хто дістав заслужену кару! Хай наша ненависть громом впаде на голови тих, хто втік від неї за кордон!.."
І далі:
"Тільки в селах Куличків, Ванів, Низи (колишній Прусинів) та Сілець оунівські бандити вбили майже сто чоловік. Серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 старики. Вони не були ні комуністами, ні активістами...
Як вони (тобто бандерівці - В. М.) пнулися, щоб дорівнювати в усьому фашистській "надлюдині", як намагалися бути подібними до берлінських верховодів! Навіть жовто-блакитного прапора вони відреклися, а так, як і гітлерівці, взяли за свій - червоно-чорний, лишень побоялись свастику приліпити, бо такої крадіжки міг не пробачити "Вчитель великий" (тобто Гітлер - В.М.)... І навіть "конституцію", яку готували українському народові, сплагітували з муссоліно-гітлерівських зразків. І руку тягли на "слова", як гітлерівці "хайль"...
І ще Братунь додавав:
"Я перегортаю сторінки "історичного трактату" якогось Петра Мірчука "Українська повстанська армія" (виданого, звісно, в Мюнхені), де цей "учений" в "реєстрах боїв УПА", ставши в позу літописця, як прояв "державного розуму", фіксує спалення колгоспних садиб і сільрад, вбивства радянських і партійних активістів, комсомольців і солдатів Радянської Армії.
Звичайнісінький бандитизм підноситься до рангу "боротьби за визволення України",за визволення "від більшовиків", отже, за визволення народу від народу..."
Отже, Ростислав Братунь досить яскраво і визначено в книжці публіцистики "Слово гніву" характеризує злочини націоналістів-бандерівців. У вірші "їхнім дітям" поет абсолютно правий, коли писав:
Україна - завжди добра мати,
Що зустріне і простить в біді,
Та вона уміє проклинати
Низості і зрадництва плоди!
Ще більше невгамовно викривав злочини українських войовничих націоналістів у часи минулої війни та в повоєнний період інший добре відомий Україні Дмитро Павличко. Той самий Павличко, що зорі своєї поетичної творчості так затято писав:
Я син простого лісоруба, Гуцула
із Карпатських гір.
Мені всміхалась доля люба
У сяєві Кремлівських зір...
("Ясин простого лісоруба")
Або:
...В ленінському слові, як у світлі,
Я сам себе очистив і відкрив
("Я-комуніст")
Поему "Убивці" Д. Павличко написав після того, як в 1957 р. побачив наступне:
На Волині, у Дермані сталося,
Із землі просочилася кров!.,
Із криниць витягали побитих людей
Та знімали колючі дроти із костей.
Пізнавали сусіди сусіда свого
Та казали мені, хто замучив його.
Чоловіка свого пізнавала жона,
Називала проклятого вбивцю вона.
І сестричку свою пізнавали брати,
І від них я почув, як зовуться кати.
І від болю душа розкололась моя:
Чи ж моя Україна не знала біди,
Чи не мала Шевченка і Сковороди?
Як же сталося так, як це скоїлось так,
Що вона яничарів, убивць, вовкулак
Спородила так само... О мати моя,
Тебе зґвалтувала фашистів лая!..
В поемі Павличко відповідає катам України:
Це неправда, що за волю
Ви боролись у ярмі.
Лицеміри! Нашу волю
Убивали ви самі.
Це непрада, що за брата
Ви страждали у тюрмі.
Лицеміри! Того брата
Мордували ви самі.
Це брехня, що Україну
Ви любили будь-коли -
А могли б, то й Україну
У криницю затягли!..
Далі автор вказує на таку вражаючу "деталь":
...Невідомо, не раховано,
Скільки люду там поховано,
Скільки вбито не чужинцями,
А братами-українцями!..
Завершується поема такими словами:
...На світі не буде ніде
Такої зради й віроломства.
Панове, судний день прийде,
За кров і сльози буде помста!
І вас з далеких заграниць,
З куточків темних вирвуть, сполять,
Не нап'єтеся ви з криниць -
Вас кров'ю вашою напоять!
Примітки
[1] Ті, що канули у пітьму. Львів, 1964. С 253 - 254.
[2] Державний архів Львівської області, ф. П - 1, оп. З, спр. 34, арк. 87 - 89.
[3] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 506 - 507.
[4] Тожецкі Р. Kwestia Ukrainska w Polityce III Rzeszy (1933 - 1945). Warszawa, 1971 S. 294.
[5] Там же. С. 295 - 296.
[6] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 38, арк. 38.
[7] Субтельний О. Україна: історія. С. 412.
[8] Там же.
[9] Там же.
[10] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. С. 395.
[11] Там же.
[12] Мельничук Ю. Супостати. Львів, 1964. С 9.
[13] ПАТО, ф. І, оп. 4, спр. 1, арк. 99.
[14] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 220, арк. 86 -.87.
[15] ПАШФО, ф. 1, оп. 1, спр. 317, арк. 24.
[16] ЛОДА, ф. П - 3, оп. 6, спр. 283, арк. 32.
[17] Див.: Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941 - 1945. К., 1975. Т. 3. С. 152 - 153.
ОУН - УПА ОЧИМА УКРАЇНЦЯ ВІКТОРА ПОЛІЩУКА
Із усієї літератури, яка появилась за кордоном, мене найбільше вразила книга Віктора Поліщука "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА (сповідь українця)". Книга вийшла українською і польською мовами в 1995 р. в Торонто - Варшаві - Києві, а в 1996 р. ця книга перевидана в Донецьку. На нього ми і будемо посилатися.
Віктор Поліщук зазначає, що він не комуніст і не націоналіст. Він належить до шанувальників бандерівщини. Українець з Волині (м. Дубно на Рівенщині), він не заклопотаний нинішнім "національним відродженням" в націонал-нацистському варіанті, чим сьогодні хворіють багато українських "патріотів", але бажає добра і щастя незалежній Українській державі. В 1940 р. він був репресований разом з сім'єю за "гріхи" батька-петлюрівця. В повоєнний час жив у Польщі, тепер - в США і Канаді. Юрист. Доктор політології. Автор кількох книг, серед них наукової праці "Ідеологія українського націоналізму за Дмитром Донцовим". Його остання книга - "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА" - воістину вражаюча сповідь чесного українця, якому соромно за злочинність тих, хто в минулому називали і продовжують називати себе сьогодні "щирими українцями", "національно свідомими", хоч на руках у них кров поляків, євреїв, росіян та українців. Автору соромно і за Україну, земля якої народила таких злочинцю, соромно і перед польським народом, якому завдано стільки невимовного горя. Отже, книга Віктора Поліщука - правдива і чесна сповідь українця.
Автор присвячує свою працю памяті жертв ОУН - УПА. Вказуючи на науковий характер книги, він водночас зауважує, що ті документи та інформації, що є в ній, подані публіцистично, у вільній інтерпретації. Всі вони відповідають на питання: хто, коли і для чого вчинив таку страхітливу справу народовбивства на Волині і в Галичині в час минулої війни? Справедливо зауважує автор і про те, що його праця може стати добрим посібником для кожного, хто цікавиться новітньою історією України і Польщі. Віктор Поліщук акцентує свою увагу на злочинності ОУН - УПА проти польського народу. Чому, власне, так? Та тому, що українські націоналісти постійно звинувачували поляків у тому, що вони, мовляв, "відкопують" українських націоналістів тільки для того, щоб їх спеціально звинуватити. "Вважаю, - пише В. Поліщук, - що проблему українського націоналізму слід не тільки "відкопати", але й вивернути її догори корінням, щоб можна було збагнути злочинну суть українського націоналізму. Без зрозуміння суті українського націоналізму ніколи не дійде до примирення між українським і польським народами..."
Тут же автор застерігає читачів, що писати про всі ці злочинства українських націоналістів досить небезпечно. "Один доброзичливець сказав мені: - Чоловіче, облиш писати цю книжку, припини цю затію, бо вони ж тебе вб'ють!"
Далі В. Поліщук вказує на причини, чому він взявся за цю тему, і, власне, взявся саме сьогодні.
По-перше, Польща й Україна стали сьогодні незалежними державами. А тому потрібно добре орієнтуватися в сучасній політиці, бо постала нова геополітична ситуація. "Захід активно допоміг повалити пануючі в Східній Європі державні устрої", тобто розвалити СРСР. Але він дбає про себе, а не про Україну, Польщу чи Росію. Водночас, засиллю жовтої раси (Китай) може протистояти тільки Росія. Отож, Польщі й Україні треба в цій ситуації розумно орієнтуватися. Для цього між польським та українським народами мусить панувати згода добрих сусідів. Для цієї згоди кожному народові треба визнати свою вину, повинитись. Тільки тоді і можлива згода".
Але українському, як і польському, народові нема чого вибачатися. "Весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН -УПА". В той же час українські націоналісти "не почувають жодної вини", а кричать про "самостійну" Україну "на всіх етнічних землях".
Що ж до Польщі, то там є різні думки відносно цього. Одні кажуть так: що було, то було. Інші заявляють, що українці, як і німці, мають повинитися. Треті (максималісти) говорять про те, що замирення може статися лише тоді, коли українці повернуть Польщі землі до Збруча. В той же час оунівці ставлять вимогу про повернення Україні Холмщини, Пiдляшшя та Лемківщини. Автор же вважає, що Західна Україна - етнічна територія українців, але тут споконвіку жили і поляки. Однак, існуючі нині кордони є непорушними.
Друга причина - кривавий конфлікт між поляками й українцями в роки минулої війни. Автор називає його "українсько-польською війною". Це була не війна, а звичайна кримінально-кривава різня. Спір же проходить постійно відносно питання: хто почав? Віктор Поліщук наводить приклади взаємних звинувачень. Сам же він вважає, що "поляки захищались". Тому-то, пише він,"... існує потреба сказати правду. Гірку правду для українців, для українського народу. І про неї скажу я -українець. Ця правда гірка для українців, бо ж ОУН - УПА це не тільки західноукраїнське явище, ОУН - УПА в своїй пропаганді намагалася проповідувати, що вона діє від імені всього українського народу, що вона, ОУН, є виразником інтересів усіх українців, що УПА - це армія українського народу. Тому я, українець, хочу цьому заперечити. ОУН ні мені, ні для кількадесяти мільйонів українців ніколи не була рідною. УПА ніколи не була армією всіх українців. Кого і як вона репрезентувала -про це говоритиму в цій книжці".
І тут же додає:
"... В рядах ОУН і УПА опинялося багато українців не зі своєї волі, а якщо й з власної волі, то несвідомо... У родині не без виродка. Таким виродком була ОУН-УПА у здоровій, хоч і зболілій сім'ї українського народу".
Третьою причиною написання даної книги, зазначає автор, є те, що націоналісти з ОУН нічому не навчились і творять сьогодні все по-старому. Мало того, старше покоління націоналістів "не тільки не веде до злагоди, але й зі злочинів робить предмет геройства". Знаходяться і такі охоронці ОУН - УПА, як Іван Драч, який офірував 1000 карбованців на пам'ятник воякам УПА на Рівенщині, або Сергій Плачинда, що ставить знак рівняння між націоналізмом і патріотизмом. А "підміна цих несумісних понять -одна з найбільших небезпек для сьогоднішньої України".
Далі автор зазначає, що такі "демократи", як І. Драч, сьогодні боронять ідеологію, яка вже давно зазнала катастрофу на політичній арені Європи. Це ідеологія Гітлера, Муссоліні, Франко, Салазара. "Німці, італійці, іспанці, португальці засудили фашизм-нацизм, а в нас, бачте, й досі провідною ідеологією є донцовський націоналізм", який "є різновидом фашизму". В Україні сьогодні проповідують фашистську ідеологію ОУН і ставлять пам'ятники Коновальцю, Бандері, Шухевичу, есесівцям дивізії "Галичина". Весною 1992 року Слава Стецько (голова КУН) на конференції ОУН-бандерівців у Києві заявила, що " наш український націоналізм - це антифашизм, антиімперіалізм, антиколоніалізм, антитоталітаризм". У відповідь на цю заяву, вказує Віктор Поліщук, "я буду тут доказувати, що український націоналізм - це фашизм, імперіалізм, тоталітаризм, а навіть расизм".
Визначення поняття "націоналізм"
У книзі Віктора Поліщука "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА" є чимало серйозних застережень. Справедливо розмірковує автор про те, що одне і те ж поняття різні люди, групи людей розуміють по-різному. Так, слово "націоналізм" для одних - поняття негативне, для інших -позитивне. Українські націоналісти ототожнюють націоналізм з патріотизмом, любов'ю до батьківщини. І В. Поліщук з цього приводу зауважує, що націоналізм і патріотизм - "полярно різні поняття". Бо націоналізм, як егоїзм нації, є хворобою, яка має антилюдське обличчя.
Автор зазначає, що в англійських словниках, на авторитет яких так часто посилаються українські націоналістичні ідеологи, просто нема слова "патріотизм". Англійці це почуття розуміють по-своєму - як прихильність людини до нації, до держави, що і називають "націоналізмом". Отже, вони вкладають у це поняття цілком інший морально-психологічний зміст.
Однак українські націоналісти, особливо в Галичині, хворі не тільки націоналізмом, але й "п'ємонтизмом і "галицьким фундаменталізмом". "Тенденція галичан, - вказує автор, - "приєднати" до Галичини решту України, яку вони, галичани, не зовсім і досі розуміють, які намагаються накинути всій Україні галицький спосіб думання, галицьке розуміння патріотизму, яке, по суті, є несприятливим для всього українського народу націоналізмом".
Сьогодні, вказує автор, українські націоналісти трактують і "соборність", і "самостійність". В поняття "соборність" вони вкладають не духовну і політичну єдність всіх етнічних частин українців, а часто свій зміст - "всі етнічні землі українські", що іноді набирає "імперіалістичного забарвлення". Таку, власне, імперіалістичну Україну з націоналістичною диктатурою і хотіли б побудувати націоналісти з ОУН. Слово ж "самостійна", "незалежна" Україна означає у них, перш за все, "націоналістична Україна", де пануватиме націоналізм і, звичайно ж, речники того націоналізму.
УПА була армією чи бандою? - питає Віктор Поліщук. І відповідає: УПА не була "збройною силою якоїсь держави". Тому важко назвати її армією. А бандою? Так, учасники УПА вели себе, як бандити. Але злочинства вони чинили "з політичних мотивів". Отже, В. Поліщук дії ОУН - УПА справедливо називає політичним бандитизмом, який поєднувався з кримінальним.
Автор справедливо відзначає, що ОУН - УПА властиві фашистські, тоталітарні, расові, кримінальні нарости. Тому він досить доречно наводить слова відомого дисидента генерала Петра Григоренка, які він сказав на одній із конференцій в Канаді: "Не хотів би бути в українській державі, в якій би урядовали бандерівці".
Власне, націоналізм бандерівського (донцовського) типу і поширюється сьогодні в Україні. "...До недавнього часу, - пише В. Поліщук, - я вважав, що український націоналізм - це звичайна пухлина на тілі українського народу, яка, хоч і наробила багато шкоди, проте зникне зі смертю його творців, організаторів, злочинних виконавців. Тим часом показується, що український націоналізм - це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході, в діаспорі, але також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає, розростається, поширюється на Україні. Навіть серед кіл правлячої еліти". Тут же Віктор Поліщук ставить резонне питання: "Чи провідні люди з-посеред української культури і політики справді не знають суті українського націоналізму?" І тут же відповідає, розмірковуючи: "Не виключаю цього. Але й не виключаю того, що для деяких коньюктурників український націоналізм став тим, що можна використати в просуванні вверх по громадській чи, краще, державній драбині".
Тому й сьогодні з'являються в Україні різні недолуго-наївні чи снобістсько-гротескні заяви. Так, голова Української селянської демократичної партії і письменник Сергій Плачинда навіть пише в статті "Сучасний український націоналізм як ідеологія" ("Літературна газета", 22 липня 1992 р.) про те, що "націоналізм - це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності" та про те, що "український націоналізм - гуманний, народний і мирний", а до нього причисляє, перш за все, три вітки ОУН: бандерівців на чолі з Ярославою Стецько, мельниківців - Миколи Плав'юка, "двійкарів" - устами чільного пропагатора Тараса Гунчака.
Віктор Поліщук досить аргументовано доводить злочинну сутність ОУН. В цій організації панувала проповідь макіавеллізму, що мета виправдовує засоби. "ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця... Галичина - з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім'я українського націоналізму... ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч... безвинних людей... мучили, знущалися", посилаючись на ідеологів націоналізму, беззастережно зазначає, що ОУН була фашистською організацією, а український націоналізм був різновидом фашизму.
Віктор Поліщук наводить уривок з листа одного з провідних діячів націоналістів Дмитра Палива (пізніше керівника партії Фронт національної єдності (ФНЄ), створеної за зразком штурмовиків у нацистській Німеччині) до резидента ОУН в Італії Євгена Онацького 16 квітня 1932 року: "У нас тепер "хвороба" на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння, зрештою, зовсім зрозуміло. Але при цьому забуває, про одне: передумовою фашизму є держава зі своїм апаратом. Фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? І в конкуренційній гарячці загадка неважка для розгадування: кожен студент 1-го курсу університету буде вважати не третьокурсника, а себе за стовідсоткового вартісного на той стілець".
Лист, як бачимо, був писаний тоді, коли на політичну (націоналістичну, звичайно) арену, як один із керівників крайової екзекуції ОУН, виходить Степан Бандера, недовчений студент. Чи не його мав на увазі Паліїв, говорячи про конкуренцію студентів 1 -го курсу на роль націоналістичного диктатора?
Так, ОУН була фашистською не тільки за формою, але й за, ідеологічною і практичною діями, - підсумовує Віктор Поліщук. Вона не була політичною партією, а своєрідним законом, укладеним за "Десятьма заповідями українського націоналіста" (Декалогом). На цьому "Декалозі" і ростили кадри злочинців. Автор підкреслює, що "між італійським фашизмом і українським націоналізмом тільки та різниця, що італійського фашизму не підтримувала католицька церква, натомість у Галичині прийшло майже до цілковитої змички уніатської церкви з ОУН, багато з-посеред чільних діячів ОУН походило зі священичих родин (С. Бандера, Я. Стецько), а декотрі навіть були священниками (о. Іван Гриньох)".
Однак, на завершення цього підрозділу книги Віктор Поліщук досить резонно зазначає, що "ОУН мала антихристиянський характер. Як зрештою, й італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм". Це витікає з десятої заповіді "Декалогу", бо присягу члени ОУН складали не на хрест, не на Біблію, а на... револьвер, що означало смерть за "зраду" організації.
У підрозділі "ОУН у світлі вчення Дмитра Донцова" Віктор Поліщук розвінчує антилюдську сутність українського інтегрального націоналізму.
Донцов
- умів орудувати цитатами із філософів Заходу (це видавав він за власні думки);
- списував усе із Фрідріха Ніцше;
- часто цитував із Євангелія і, перекручуючи, видавав за своє;
- критикував усе, що не входило в його поняття українського націоналізму;
- критикував усіх, хто не мислив так, як він, називаючи всіх "провансальством", "хуторянським універсалізмом" і т.п..
Воля до влади, догматизм, фанатизм, аморалізм, творче насильство, ініціатива меншості, вождівство еліти - це фундамент доктрини Донцова, на якій і будувалася ОУН, - робить висновок автор.
І тут же зауважує, що "Націоналізм" Донцова (по суті, головна "праця" цього штудієнрата українського нацизму) був надрукований у 1926 р. в Жовкві, в друкарні греко-католицьких отців-василіян. Ці "отці", звичайно, добре знали, що друкують.
Націоналістичному фанатизму навчив оунівців, власне, Донцов. Тому автор цілком резонно зауважує: "...Фанатизм довів до злочинів... Фанатизм українського націоналізму існує й досі, це - недуга, якою захворіли початково сотні, згодом тисячі й десятки тисяч українських націоналістів. Вони, ще живі, й досі не вилікувалися від цієї недуги, хоч і вони є розсадником цієї недуги, прищеплюють фанатизм своїм дітям і внукам...". Тому-то автор з усією відповідальністю застерігає: "Коли б ОУН прийшла до влади в Україні - було б не до іронії". Одне гасло "Україна для українців!" що значить!
Віктор Поліщук пише і про те, як оживають в сучасній Україні різні шанувальники Донцова і донцовщини. Львівський "філософ" Олег Гринів, зокрема, в статті про творця українського інтегрального націоналізму (газ. "За вільну Україну", 12 грудня 1991 р.) репрезентує Д. Донцова як такого, що показав потребу боротьби українського народу за незалежну державу. "Це і є продовження донцовщини", - зауважує Віктор Поліщук.
А Тарас Гунчак (редактор журналу "Сучасність", теоретик з ОУН) лицемірно заявляє, що не поділяє поглядів Донцова, але схвалює його діяльність 30-х років. Власне, в 30-ті роки Донцов і став творцем українського інтегрального націоналізму та "батьком" злочинних функціонерів із ОУН.
Віктор Поліщук вказує, що "ця злочинна теорія, злочинна доктрина попада в руки хлопцям з села, які, не знали широкого світу, але які вже були просякнуті націоналізмом, винесеним з українських гімназій, що були розсадниками українського націоналізму. Хлопцям, які стали студентами, бо в їх батьків були гроші, щоб заплатити студії та помешкання у Львові чи й у Кракові. Тим хлопцям було по 20 - 22 роки: Така злочинна доктрина в руках недосвічених хлопців, це так, неначе дати малій дитині гострий ніж у руки".
А що ж цього вийшло? "Добра не вийшло.., - продовжує Віктор Поліщук. - Минав час, "вожді" ОУН втілювали в життя злочинні ідеї, сформульовані Д. Донцовим. ОУН ішла нога в ногу з гітлерівськими полчищами в поході на Україну, ОУН організовувала українську допоміжну поліцію - помічника "Зондеркомандо" у винищуванні євреїв, ОУН створила УПА, СС дивізію "Галичина". Ідеї Дм. Донцова жили, тріумфували...".
Ця аморальність, фанатизм, "творче насильство", агресивність в доктрині Донцова швидко дали про себе знати. "Волею, а не політичними розрахунками, - продовжує Віктор Поліщук, - не розумом покликала ОУН до життя УПА, пославши наперед на Волинь своїх досвічених фанатиків-організаторів терору, скерованого спершу проти мирного волинського селянина-українця. Підступом і терором ОУН втягнула волинських селян до масових вбивств поляків, а тих, хто не піпорядковувався ОУН в особі її служби безпеки, тих українців теж знищували, разом з цілими сім'ями. На бездоказовому пориві УПА перетворилася в армію різунів, паліїв, які винищували населення в час, коли дві багатомільйонні потуги вирішували долю війни". І тут же додає: "Дм. Донцов повертає час в епоху дикунства, коли суспільством не керував розум, інтелект, а лише воля, як сліпа діяльність, як зоологічна ненависть. І що ж, повернув багатьох у стан дикунства, доказом чого була, власне, діяльність ОУН - УПА, зокрема ж від 1942 року, а в поодиноких випадках і раніше. Бо ж розумна людина, коли навіть убиває здогадного ворога, то не "метиться на жертві, не виколює їй очей, не відрізує язика".
Віктор Поліщук при цьому зауважує, що багато людей не розуміють причин жорстокості і садизму оунівців. "Польські автори, не запізнившися Галичині під час війни, вони іноді навіть намагаються шукати причини в національних прикметах характеру українця. В цьому вони помиляються."
Тому автор закликає українців (і поляків також): "Читайте Дмитра Донцова! Прочитавши, вони самі зрозуміють суть українського націоналізму, суть ОУН - УПА". Тут же В. Поліщук застерігає сучасників: "...Під сучасну пору всі три фракції ОУН на чорне кажуть біле і навпаки. Щоб увести в оману український народ, щоб перехопити в свої руки владу. А тоді вони показали б, що дійсно думають про вчення Дм. Донцова"...
Далі в книзі пояснюються стосунки Донцова з ОУН і ОУН з Донцовим. Без сумніву, Донцов виховав бандерівців. Під час 1-го збору (1929 р.) у Відні, на якому і була створена ОУН, чільні націоналісти Юліан Вассиян, Степан Ленкавський, Степан Охримович заявляли про прийняття організацією світогляду Д. Донцова. Дещо інша концепція була репрезентована Дмитром Андрієвським, Дмитром Демчуком та іншими, але вона була прийнята. Для підтвердження цієї думки автор перефразовує відомі слова Володимира Маяковського: "Говоримо - Ленін, а на думці -Партія; Говоримо - Партія, а на думці - Ленін. Отже - говоримо український націоналізм Дм. Донцова, а на думці - ідеологія ОУН". "Різниця тільки в тому, що Дмитро Донцов ніколи не був членом ОУН, зате був він духовним батьком цієї організації", - додає автор.
Під кінець цього підрозділу Віктор Поліщук заперечує скандального "історика" й апологета бандерівщини Валентина Мороза, який в 1992 р., в інтерв'ю канадському телебаченню в Торонто заявив: "Є різні націоналізми - націоналізм демократичний, авторитарний, комуністичний". Однак, сам Мороз стоїть на позиції інтегрального (донцовсько-бандерівського) націоналізму. Автор категорично стверджує, що "немає, не було націоналізму комуністичного", хоч і був "націонал-комунізм" Миколи Хвильового і Миколи Скрипника.
В наступному підрозділі книги - "ОУН у світлі власних документів" - Віктор Поліщук зазначає: "Український націоналізм - це різновид фашизму"; з причини впливу вчення Донцова він став своєрідним, українського типу, "явищем сам у собі", в донцовській подобі; "Український націоналізм - це ідеологія і політичний, вождівського типу, рух, котрий ставить собі метою будь-якими методами, тому й аморальними, злочинними, зокрема індивідуальним і масовим терором, скерованим проти всіх, хто противиться йому, в тому числі й проти українців - побудувати на всіх українських етнічних землях, також на спірних територіях етнічного пограниччя, українську державу, яка шляхом експансії, спрямованої проти сусідніх народів, має поширювати свою територію до досягнення статусу української імперії..." В цьому імперському панстві "пануватиме націократія - вождівський, тобто авторитарний устрій", де "вождь нації" спиратиметься на "луччих людей" (еліту), на "ініціативну меншість"(касту). До цього, як бачимо, ОУН ішла шляхом терору і злочинств.
Співробітництво українських націоналістів з гітлерівцями
В розділі "ОУН по вибуху Другої світової війни" Віктор Поліщук досить концентровано подає вагомий матеріал про прислужництво українських войовничих націоналістів гітлерівцям:
- від 1921 року Ріко Ярий (один із наближених Є. Коновальця, А. Мельника, а затим С. Бандери) активно контактував із штабом нацистської партії;
- з 1932 року той же Ріко Ярий та Микола Сціборський (заступник Є. Коновальця в проводі та головний теоретик ОУН) були офіційно представлені ОУН при штабі Гітлера;
- ОУН лише виконувала те, що їй доручав керівник Абверу адмірал Канаріс та його підлеглі;
- з початком Другої світової війни ОУН виступала на боці Гітлера.
З початком Другої світової війни "великим і успішним помічником гітлерівців у цьому диявольському ділі став проф. Володимир Кубійович", - констатує В. Поліщук. Автор наводить свідчення В. Кубійовича, керівника Українського центрального комітету (УЦК), створеного гітлерівцями в генерал-губернаторстві в окупованій Польщі, який пише в своїй книзі спогадів [1] про те, що до УЦК був приставлений Теодор Оберлендер, який став "радником від Абверу". Це означало, що той Т. Оберлендер фактично керував справами УЦК.
Після розколу ОУН на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, зауважує Віктор Поліщук, "ОУН-б мала свого покровителя в особі Абверу, тобто гітлерівської військової розвідки, натомість ОУН-м, не пориваючи з Абвером, спиралася на гестапо, тобто на всемогутню тайну державну поліцію. Згодом патронат над ОУН-м візьме СС".
Що ж до керівництва ОУН-бандерівців, який стали називати революційним проводом (РП ОУН), Ріко Ярий за дорученням Степана Бандери взяв на себе зовнішні справи, що в конкретному часі зводилось до німецьких зв'язків; Роман Шухевич став організатором кадрів диверсантів, а на долю Ярослава Стецька припало ідеологічне підмурування всієї акції орієнтації на гітлерівців. Недарма 11-йз'їзд ОУН-бандерівців, що відбувся в квітні 1941 року, публіцист із ОУН-мельниківців Зиновій Книш назвав "з'їздом диверсантів".
Досить концентрований матеріал про злочинства ОУН-УПА подає Віктор Поліщук у другій частині книги, який співзвучний із наведеними тут же словами Дмитра Павличка:
Будеш, Україно,
Довго пам'ятати...
Виколені очі,
Очі-зоряниці.
Будеш пам'тати
Дерманські криниці!
Аналізуючи процес формування Української повстанської армії, автор аргументовано доводить, що УПА створена емісарами з Галичини. Їх було понад тисяча, галицьких бандерівців, вихованих донцовщиною і посланих на Волинь і Полісся. Спочатку ті "емісари" створили "кущові самооборонні відділи", які "не оборонялися, а нападали". Якими вони були? В. Поліщук відповідає: "Вистачило свиснути - і "військо" готове. З сокирами, вилами, дрюкачами, а то й з вогнепальною зброєю". УПА ж поставала поступово, "але жила ідея, принесена з Галичини на Волинь і Полісся, створити таку армію, яка б викинула з території України "зайдів" і "займанців". "Проти кого воювала ОУН - УПА?" - ставить питання Віктор Поліщук. Націоналісти заявляли і заявляють: вони воювали "проти гітлерівців і більшовиків". А насправді?
Відповідаючи на це питання, Віктор Поліщук подає визначення Володимира Кубійовича, керівника УЦК, головного "коляборанта" часів німецько-фашистської окупації Галичини, який був під контролем ОУН-мельниківців: "Ми в УЦК закликали наших людей витримати на своїх постах у комітетах, не провокуючи німців, і пам'ятати, що пронімецька акція допомагає більшовикам".
Отже, все ясно.
Віктор Поліщук:
"Не було "війни" УПА проти німців, не було теж війни проти більшовиків. Що не означає, що УПА не мала сутичок з червоними партизанами чи з невеликими німецькими відділами. Їх причиною і метою було закріплення за ОУН-УПА опанованого ними терену, або ж здобуття потрібної зброї і боєприпасів...".[2]
І далі:
"Немає в літературі фактів, які б доказували акції УПА проти німців з метою знищувати їх. Немає інформації щодо такої диверсії, як знищення залізниць, знищування прямуючих на схід воєнних транспортів-ешелонів... Є натомість, згадки про спорадичні сутички УПА з німецькими невеликими відділами. Про одну таку сутичку пише (мабуть, член ОУН-м) Григорій Стецюк:
"Бандерівці напали на адміністрований німцями фільварок, забрали не тільки масло, а й корови. Корови пригнали в село Ласково, що на Володимирщині, й пороздавали селянам на переховання. Німці, спохватившись, почали шукати корів, вони дуже легко по слідах зайшли в село Ласково. Коли відбирали корови, що ревли голодні, два бандерівці, з тих, що пригнали корови, відкрили по німцях вогонь. Німці ж не залишилися в боргу. Ті два бандерівці втекли в ліс, а німці спалили село, вбили 28 його мешканців". Отже, резюмує В. Поліщук, "були сутички, але не була "війна" з німцями, це не був "фронт УПА'' проти німців... Були, без сумніву, - продовжує автор, - сутички і бої з червоними партизанами. Зокрема з рейдуючими партизанськими відділами. Проте це були сутички і бої за терен, а не бої проти більшовиків, бо ж, поборюючи, знищуючи більшовиків, тим самим УПА діяла б на руку німцям, які не визнали створеної ОУН-б "держави" і за це бандерівці на них "погнівалися".
Зате бандерівці досить активно вели боротьбу проти поляків, очищуючи терени від "зайдів". При цьому ОУН-бандерівців звинувачує в усьому поляків. Націоналістичні автори постійно тлумачать, що поляки були засліплені споконвічною ненавистю до українців. М. Лебедь, організатор УПА, у своїй книжці "Українська повстанська армія" уперто твердить, що оунівці проводили боротьбу проти польських шовіністів, які зазіхали на західноукраїнські землі. Інші націоналістичні автори зазначають, що "українсько-польську війну" розпочали поляки, винищуючи в 1942 р. українців на Холмщині.
Віктор Поліщук справедливо стверджує, що в 1942 р. масових вбивств українців на Холмщині не було. Це були поодинокі вбивства, окремих війтів і старост, явно з провокаційною метою, щоб посварити українців і поляків. Все це інспірували гітлерівці напередодні очищення цих земель для німецьких колоністів. Отже, ці подинокі вбивства не могли вплинути на масові вбивства поляків на Волині в наступному році.
Але керівник ОУН-бандерівців М. Лебедь послав понад тисячу емісарів з Галичини, організував "кущові відділи самооборони", які згодом переросли в перші підрозділи бандерівської УПА і все почалося плановано - ранньою весною 1943 р. тут відбувалися масові і цілеспрямовані мордування польського населення.
Автор тут же наводить цитату із книги М. Лебедя "Українська повстанська армія": "Влітку 1943 р. Волинь повністю була під цілковитим пануванням УПА. Поляки, які отримали наказ залишити терени, добровільно те розпорядження виконали. Їх нерухоме майно перейшло у власність українського народу".
Все це звичайнісінька брехня! Бо, по-перше, УПА не панувала в той час на Волині. Цього їй не дозволяли великі партизанські з'єднання радянських партизанів. По-друге, те, що поляки отримали наказ ОУН-УПА "очистити терени", означало не "добровільність" виселення, а масове винищення цілих польських сіл на Волині влітку 1943 року. А, по-третє, майно замордованих поляків перейшло не у "власність українського народу", а його пограбувала і привласнила сама УПА, яка аж ніяк не представляла інтереси і волю українського народу.
Віктор Поліщук, вказуючи на злочини ОУН-УПА проти поляків на Волині і Поліссі, посилається на книгу Й. Туровського і В. Семашко "Злочини українських націоналістів щодо ліквідації польської людності на Волині 1939-1945".[3] Тут автори подають дані про те, що українські націоналісти ліквідували на Волині 60 - 70 тисяч поляків, що становило 20% усіх поляків у краї. По повітах це виглядало так:
Повіт Дубнівський- 6 800 замордованих;
повіт Горохівський - 4 200 замордованих;
повіт Костопольський - 7 000 замордованих;
повіт Ковельський - 7 300 замордованих;
повіт Кременецький - 5 100 замордованих;
повіт Любомльський -1 900 замордованих;
повіт Луцький -11 900 замордованих;
повіт Ровенський - 7 400 замордованих;
повіт Сарненський - 6 100 замордованих;
повіт Володимирський - 8 000 замордованих;
повіт Здолбунівський - 3 600 замордованих".
Ті ж автори зазначають, що найбільш кривавим був липень 1943 року, коли загинули близько 20 тисяч поляків, коли було закатовано 12 тисяч людей.
Хто був керівником такого страхітливого винищення людей? Віктор Поліщук називає двох осіб: в серпні 1943 року на чолі проводу ОУН-бандерівців стояв Роман Шухевич. Отже, масові вбивства на Волині здійснювалися під керівництвом Миколи Лебедя, а наприкінці 1943 року і протягом 1944 року - Романа Шухевича. Автор називає М. Лебедя "головним архітектором морду". І тут же приводить оцінку відомого націоналістичного діяча 3. Книша, який у книзі "Бунт Бандери" так і писав: "Лебедь - кат Волині".
Створення УПА та дивізії СС "Галичина"
Значну увагу в книзі "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА" Віктор Поліщук приділяє питанням створення УПА та дивізії СС "Галичина".
Спочатку автор подає інформацію із статті Миколи Лебедя в журналі "Сучасність" (1983, №№ 1,2.), де той пише про те, що в час, коли С. Бандеру і Я. Стецька заарештувало гестапо (початок липня 1941 р.), то він (Лебедь) мав зустріч з "представниками вермахту" Кохом, Оберлендером і Маркертом (всі співробітники Абверу, які займалися так званим "українським питанням"). Разом з ним на "зустрічі" були Ріко Ярий та Іван Климів-"Легенда". Як зрозуміти таку ситуацію? Одних керівників ОУН-б заарештовують, а з іншими керівниками тієї ж ОУН-б гітлерівці ведуть зустрічі і переговори. Чи не черговий парадокс у стосунках між бандерівцями та гітлерівцями?
Віктор Поліщук наводить ряд суттєвих аргументів щодо створення УПА. Ось уривок із книги Михайла Подворняка "Вітер з Волині" (Вінніпег, 1981) про те, як проводила УПА бандерівців свою "мобілізацію":
"...В певний час наказували зголошуватись в якомусь місці. Тут був присутній станичний, який поперджував, що непослух може коштувати смерті... Одні пішли добровільно, інших мобілізували примусово..."
М. Подворняк вказував і на те, що одночасно проходила також мобілізація речей, харчів. На кожне село була накладена якась данина. Кожне село повинно було дати якусь кількість м'яса, муки, полотна, вовни і т.д. По наказу готували одяг.
Далі В. Поліщук зазначає, що з літа 1943 р. мобілізація в УПА проходила насильно, під погрозами.
"Ось і вся правда про УПА", - зауважує Віктор Поліщук. І питає: "Чи то була армія?" Армія в криївках? Армія різунів, що горобиними ночами виходили на свій злочинний промисел?
"Моторошно стає на душі..," - продовжує автор, - читаючи матеріали про дії ОУН - УПА. Можна засумніватися у християнській вірі, можна засумніватися у правді, що людину створив Бог. Постають сумніви, чи рід людський "Гомо сапієнс", чи належить він до істот розумних? Те, що діялося під час війни і після неї до наших днів, викликає сумніви щодо "Гомо сапієнс" роду людського. Тим більше у контексті вчення Д. Донцова і дій ОУН - УПА виразна суперечність між християнськими ідеалами й теорією і практикою українського націоналізму. В українському націоналізмі немає місця на такі християнські чесноти, як добро, милосердя, любов до ближнього, благородність, пошана людської гідності, жалість. Натомість домінує ненависть, кровожадність, нехтування людським життям...". І автор з сумом додає: "Боляче писати мені, українцеві, про методи вбивств, застосовані ОУН - УПА".
Так, "Остап" - Сергій Качинський, син православного священника на Поліссі, командир одного із перших підрозділів, з якого фактично починається бандерівська УПА, був вбивцею. Історик УПА П. Мірчук представляє його в книзі "Українська повстанська армія", як героя: "Командир Остап став швидко відомим большевицьким партизанам та їхньому командуванню, придбавши собі в них своєю твердістю в боротьбі псевдо "Серьожа-садист"..." Ото-так "доблесть"!
Курінний "Різун" загинув 6 січня 1945 р. У 1992 р. його ексгумовано й урочисто перепоховано нинішніми шанувальниками бандерівців-різунів. Про це нещодавно гучно писала націоналістична преса. Але, схаменіться, панове! Він же недарма "Різуном" названий! Не різав же він курей і качок!
Віктор Поліщук стверджує, що "як наші, так і зарубіжні архівні джерела й опубліковані документи свідчать: кістяком Української повстанської армії були члени ОУН, що пройшли "вишкіл" ще до війни в німецьких спецслужбах, а потім перебували у різних спеціальних німецьких частинах типу батальйонів "Нахтігаль", "Роланд" та шуцманшафт-батальйону 201, резидентурах, інших військових установах. За архівними даними, які нам довелося проаналізувати, близько 16% учасників УПА служили в німецькій армії, в українській та німецькій поліції і жандармерії. Так, функції керівників УПА прибрали до себе в недалекому минулому офіцери вермахту або німецькі агенти, серед них - Р. Щухевич, Д. Клячківський (командуючий УПА), М. Лебідь (один з організаторів формувань)..."
Досить суттєві матеріали подає Віктор Поліщук, коли пише про створення дивізії СС "Галичина".
Відомо, СС-дивізію створили в Галичині функціонери ОУН-мельниківців, УЦК і націонал-клерикали. Автор тут зазначає, що ОУН-бандерівців спочатку була занепокоєна творенням есеівської дивізії, бо боялась, що втрачає активний елемент. Однак пізніше заспокоїлась і поставляла в дивізію своїх людей.
Віктор Поліщук резонно запитує: "Чи дійсно вояки СС дивізії "Галичина" воювали за волю України?"
Автор продовжує полеміку, яка й досі триває в середовищі націоналістичних авторів: хто був творцем дивізії СС "Галичина"? Губернатор дистрикту "Галичина" группенфюрер СС О. Вехтер? Чи УЦК з В. Кубійовичем на чолі?
Віктор Поліщук приводить тут характеристики колишнього есесівця Р. Колісника, який у книзі "Останній постріл" (Торонто, 1989) зазначає, що творцем дивізії був губернатор дистрикту "Галичина" О. Вехтер, який вважав Галичину за "свою" територію, як колишню провінцію Австро-Угорської імперії. "Галичину, - пише Р. Колісник, - Вехтер вважав за спеціальну країну, в якій якнайскоріше слід відновити німецькі впливи, що перервалися з упадком Австро-Угорської імперії. Він хотів перевиховати українську молодь Галичини, виплекати в ній "галицьку регіональну свідомість", щоб у майбутньому "злити цю свідомість у загальну німецьку". Галичину він вважав за окрему територіальну одиницю, на якій живе населення, що мас "свою специфічну свідомість".
Віктор Поліщук також схильний думати, що губернатор дистрикту "Галичина", що группенфюрер СС О. Вехтер вважав Галичину "своєю" і "не був далекий від правди: в галичан фактично є якась окрема психіка, інший спосіб думання... Або цілковиту рацію має Отто Вехтер, або галичани не виросли ще з племінного способу думання і намагаються його накинути решті України, намагаються "приєднати" Україну до Галичини".
Ми вже відзначали, що керівник УЦК В. Кубійович вже в повоєнний час взяв відповідальність за творення дивізії СС "Галичина" на себе. Але даремно, бо окремим націоналістичним авторам така затія не сподобалася.
Слід відзначити, що Віктор Поліщук погоджується з тим, що творцями дивізії СС "Галичина", все таки, були українські націоналісти. Про це ж пишуть такі націоналістичні автори, як Василь Верига, Ярослав Пеленський, Андрій Білинський та інші, які до УЦК (Кубійович, Паньківський) додають ще співтворчість Дмитра Паліїва, фюрера галицьких штурмовиків ФНЄ (Фронту національної єдності).
І ще про дивізію СС "Галичина".
В. Поліщук досить суттєво відзначає, що "українські автори сором'язливо оминають справу створення в рамках СС дивізії "Галичина" поліційних полків з українців". І додає: "Промовчують, може, тому, що на цих полках тяжить закид участі разом з УПА і німцями в народовбивстві?"
Так, це - справедливе і досить суттєве зауваження автора. Ми вже писали вище про ті поліцейські полки. Справа в тому, що перший набір в дивізію СС "Галичина", оголошений у квітні-травні і проведений на початку літа 1943 р., дав змогу гітлерівцям сформувати п'ять поліцейських (галицьких "добровольчих") полків, які були швидко вишколені й ефективно використовувались у каральних акціях СС протягом 1943 -1944 року. Згодом організатори дивізії такі формування "опротестували" і ті полки були введені в склад дивізії поступово, частинами, але вже після розгрому основного складу дивізії під Бродами на Львівщині наприкінці липня 1944 р.
Віктор Поліщук, пишучи про ці поліцейські полки, використовує вагому аргументацію інших авторів. Він посилається, перш за все, на Олександра Кормана [3], який вказує на операцію з участю поліцейського полку під Замостям і Тарногрудом, яка називалась (під криптонімом) "Вервольф в Замостю". О. Корман пише також про участь поліцейських галичан-карателів у розправі 16 квітня 1944 р. в Ходачковому Великому на Тернопільщині, де загинуло 862 мирних жителів; в березні того ж року в Підкамені поблизу Бродів на Львівщині від рук галицьких есесівців загинуло близько 800 людей; в Семянівці поблизу Львова загинуло близько 30 осіб; акцію у Віцині Золочівського повіту, в якій брали участь відділи СС дивізії "Галичина". Часто ці акції відбувалися у співдії з УПА.
Віктор Поліщук подає матеріал про напад есесівців із дивізії "Галичина", відділу УПА та німців на польське село Гуту Пеняцьку на Львівщині. 22 лютого 1944 року радянські партизани залишили село, а 23 лютого Гуту Пеняцьку заатакували відділи СС дивізії "Галичина". Бої тривали п'ять днів. 28 лютого есесівці разом із відділом УПА захопили село, зігнали всіх мешканців до костела. В той час упівці грабували майно і вивозили пограбоване. Після грабунку будівлі підпалили. В костелі почалася розправа, в результаті якої загинуло 868 людей. Автор зазначає, що О. Корман подає список осіб, які загинули від рук вояків СС дивізії "Галичина" і УПА.
В книзі Юзефа Файковського і Яна Реліги "Гітлерівські злочини в польських селах 1939 -1945" (Warszawa, 1981) подається такий факт: 1 -2 лютого 1944 року відділи жандармерії, СС і СС-"Галичина" кількістю близько 3-х тисяч солдатів оточили село Борув, знищили 280 господарств і вимордували близько 300 людей. Не ідентифіковано 58 осіб. Врятувалися тільки кілька молодих чоловіків. Тут же автор подає інформацію про участь есесівців із дивізії СС "Галичина" у винищенні поляків в Кєлецькому, Ряшівському, Тарнобжеському, Тарновському і Замойському воєводствах. Віктор Поліщук вказує також на те, що у В. - Д. Гайке, начальника штабу дивізiї СС "Галичина", в його книзі "Українська дивізія "Галичина" є карта, де вказано, що окремі підрозділи дивізії (видно, поліцейські) брали участь у розправі над повстанцями у Варшаві.
Віктор Поліщук констатує:
"Це була пряма співучасть відділів СС дивізії "Галичина" з гітлерівськими відділами СС і гітлерівською жандармерією у злочинах народовбивства" (Виділено мною - В. М.).
Що ж до зміни назви дивізії, - з 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина" в 1-шу дивізію Української національної армії (УНА), - то автор вважає, що ця зміна є "ефемерною", бо жодних змін не відбулося. Дивізія залишилась есесівською та гітлерівською.
Отже, даремно трублять сьогодні ще живі комбатанти та їх шанувальники про те, що есесівці дивізії "Галичина" воювали "за волю України". Вони захищали інтереси нацистської Німеччини і виконували волю Гітлера!
Тому Віктор Поліщук і наводить під кінець підрозділу уривок із газети "Новий шлях" (Торонто):
"...За час служби у дивізії "Галичина" включно з періодом перебування у полоні, дивізійникам прислуговує німецька стареча пенсія. Німецький закон каже, що ті, хто служив у так званих Ваффен-СС дивізіях під час Другої світової війни і брав участь у боях на фронтах і був під командою німецького Вермахту, їм прислуговує німецька стареча пенсія".
І автор резонно запитує:
"То чи було оте військо - СС дивізія "Галичина" - німецьке чи українське? Якщо українське, то з якої рації сучасна Німеччина ...платить їм пенсію?"
Роль церкви у діяльності ОУН - УПА
В розділі "Роль церков у контексті діяльності ОУН - УПА" Віктор Поліщук констатує, що "з теологічної точки зору християнство - це понаднаціональна релігія", і "християнські церкви покликані на те, щоб проповідувати Божу благодать". А тому "християнський священик мусить стояти вище національних ідеалів".
Однак!
"Кожен, хто вдумливо вчитається в писання Дмитра Донцова, яке стало наріжним каменем українського націоналізму, хто вглибиться в основоположні документи УВО - ОУН, то дійде висновку, що ідеологія і практика цих організіцій стоять у суперечності до християнства. Тому кажу з повною свідомістю: якщо український священик є одночасно українським націоналістом, то він зраджує Ісуса Христа, він обманює сам себе".
Тут же Віктор Поліщук додає:
"Український націоналізм постав у Галичині, отже там, де в стосунку до українців пануючою була і є Греко-католицька церква... Українці Галичини були віддані своїй церкві... І ось за таких умов постає і діє УВО - явно терористична українська організація, предтеча ОУН. Стали поширюватися писання Дмитра Донцова. Неможливим є, щоб все це діялося поза відомом Греко-католицької (уніатської") церкви. На Святоюрській горі мусіли читати "Націоналізм" Дмитра Донцова, читати постанови І Конгресу українських націоналістів, мусіли їх аналізувати. А в цих писаннях, в цих постановах - сама суперечність з християнством...
...Вже сама поява "Декалогу" - десяти заповідей українського націоналіста, мусила б викликати рішучу реакцію, мала б бути проведена широка акція проти цього документа, проти його сформулювань. Адже "Декалог" - суто безбожницький маніфест. В ньому і слова немає про Бога. Натомість є "Дух одвічної стихії", стихії в ніцшеанському, а не християнському розумінні. В "Декалозі" є заклик до помсти, до підступу, до злочину вбивства".
"Інша справа на Волині, - відзначив Віктор Поліщук...Український націоналізм на Волинь проникав дуже поволі, на Волині радше поширювалися комуністичні ідеї й з цим мала клопіт Православна церква".
Як же діють в умовах війни ті обидві церкви та їх священики?
Ієрархи Греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким освячують дії ОУН-бандерівців, вітають "побідоносну німецьку армію". Таке ж творять і керівники Православної церкви на Волині. Вбито митрополита волинсько-житомирського Олексія Громадського. Вбито єпископа Мануїла тою ж ОУН. "То що вже казати про священиків у сільских приходах?" - ставить питання Віктор Поліщук. І відповідає: "Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були и такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали".
Але були й інші.
"28 серпня 1943 року в селі Штунь, гм.Бережці, пов.Любомль православний священик Покровський у місцевій церкві вчинив акт посвячення ножів, кіс, серпів і сокир, як знаряддя мордів, і роздав їх своїм прихожанам, щоб мордували "ляхів". Два дні після цього селяни використовували їх для морду поляків з сусідніх сіл;
27 вересня 1943 року в селі Іванковичи Дубнівського повіту селяни святкували насипання високої могили в честь "визволення України". Місцевий священик у проповіді з цієї нагоди казав, що з української землі треба вигнати без можливості повернення ляхів, мазурів, крижаків і покручів. "Ляхи" - це поляки, давні жителі Західної України; мазури, це поляки, які поселилися в Західній Україні після 1-ї світової війни (дійсних польських колоністів у той час уже не було, бо їх депортували у 1940 році більшовики); крижаки - це мішані українсько-польські подружжя, а покручі - це діти з мішаних подружь".
Далі автор посилається на книгу вже згадуваного Олександра Кормана. Корман пише про участь греко-католицьких священиків у злочинствах проти польського населення. Так, отець Палагицький, парох церкви в Монастириськах (Букач), очолював терористичні групи боївок ОУН -УПА, які 28 лютого 1944 р. вчинили напад на населення в селі Коростятин. Отець Палагицький брав безпосередню участь у масовому вбивстві, під час якого, здебільша від сокир. Згинуло 78 людей - чоловіків, жінок і дітей, а 5 осіб було поранено. 20 березня 1945 р. в Коропці було спіймано боївку терористів ОУН - УПА силою 350 чоловік, яку очолював уніатський священник Палагицький. Разом з ним у боївці була його дочка і кілька черниць.
Священник Романовський був співорганізатором масового морду у селі Бичківці, де знищено 63 поляків. Їх рубали сокирами, кололи вилами, душили шнурками, палили живцем. Після кількох років деякі злочинці не змогли перенести психічного стресу і мук совісті і покінчили життя самогубством.
В склад проводу станиці ОУН в селі Синків (Заліщики, Тернопільщина) входив отець Василь Мандзюк, який брав участь у мордуванні поляків, євреїв та лояльних українців. Є чимало свідчень, що поляків бандерівці катували в костьолах, у час богослужінь. Так 11 липня 1943 року в колонії Октавин боївка ОУН напала на поляків у костьолі. Після різанини всередині костьола, підпалено його вибухами гранат, а тих, хто тікав -перестріляли. 30 серпня 1943 року в селі Острувка вбитий ксьондз Станіслав Добжанський.
Ксьондз Вацлав Шетельницький у книжці "Забутий герой ксьондз Станіслав Франкль" (Рим, 1983) наводить наступні факти.
Парафія Баборів (Тернопіль). Ксьондза пароха Кароля Процика 2 вересня 1943 року бандерівці закололи багнетом.
13 лютого 1944 року оунівці вбили ксьондза Владислава Жигеля в Бєняві (Підгайці).
14 березня 1944 року під час нападу бандерівців на село Бобулинці (Букач) був застрілений ксьондз Юзеф Сушинський.
13 листопада 1943 року бандерівці схопили в селі Библо (Рогатин) ксьондза Антоні Вєжбовського та місцевого вчителя Врубля і замордували біля лісничівки на Подолянці.
В присілку Нирки (Заліщики) бандерівці вбили двох черниць в місцевому монастирі.
В ніч на 2 квітня 1944 року під час нападу на село Землянка (Калуш) бандерівці живцем спалили ксьондза Блажея Губу. В час акції загинуло 65 чоловік, село і костел спалені.
Парафія Фрага. 5 лютого 1944 року бандерівці замордували отця Віталія Борсука; 19 лютого того ж року мученицькою смертю згинули отець Йоахім Шафанець і чернець Рох Салек та багато інших подібних злочинів. Так на тридцяти сторінках цієї книжки.
Тут же Віктор Поліщук зазначає, що тільки у Львівській архідієцезії бандерівці вчинили напади на 128 парафій, вбили 48 ксьондзів, 4 пропали безвісті, вбили також 8 черниць, 7 ченців, спалили 6 костелів і знищили 7.
"Де, в чому шукати причини такої дикої поведінки ОУН - УПА?" - питає Віктор Поліщук. І відповідає: "Причина одна: ідеологія українського націоналізму, обгрунтована науково Дмитром Донцовим". І ще додає:
"Загроза більшовизму засліпила церковну ієрархію греко-католицької церкви". І нарешті, така заувага автора:
"Я не спроможний зрозуміти - чому поляк з роду графа Фредри, митр. Андрей Шептицький став українцем? Що ним керувало? Доручена місія Ватікану? З метою поширювання католицизму на Схід? На це українці не дають відповіді". А головне, "немає теж досі заяв про відношення Греко-католицької і Православної церков до того, що накоїла ОУН - УПА в час війни в Західній Україні".
Зате між українськими націоналістами досі ходить анекдот:.
"Українець пішов до сповіді. Отче, - каже він сповідальникові, - колись я убив енкаведиста... Священник перериває його: Сину мій, спершу говори про гріхи, а вже потім про заслуги".
Експансія націоналізму
Розділ II останньої частини книги Віктор Поліщук так і називає -"Експансія українського націоналізму на Україні". Ця експансія, вказує автор, відродилась у час горбачовської "перебудови".
Розглядаючи цю експансію, В. Поліщук робить досить справедливе застереження:
"Ще раз треба пригадати: коли б у котроїсь ОУН дійшло до перегляду основ інтегрального, тобто тотального, донцовського націоналізму, то це мусіло б тягнути за собою відмежування від злочинного минулого ОУН, засудження її злочинів. Тим часом, як бачимо, всі три фракції ОУН змінили свою тактику, підфарбували свою лексику під демократію, а в дійсності прямують до одного: до побудови української держави, як тоталітарно-націоналістичної, .чого яскравим виразом і є опубліковані фрагменти "Ухвали" ОУН...".
Але, підфарбувавшись, і дещо замаскувавшись, всі фракції ОУН, як і ті угрупування, що явно до них тяжіють, аж ніяк не відмовляються від злочинної ідеології і злочинного минулого. Мало того, вони реанімують все, чим жили і дихали українські націоналісти в тому злочинному минулому і прагнуть нав'язати те минуле нинішній Україні.
Віктор Поліщук:
"Першими рішили туди (в Україну - В. М.) емісари із ОУН-з (ОУН-за кордоном - В.М.), а між ними проф. Тарас Гунчак. Вказівки в цьому напрямі дав ще 1987 р. лідер ОУН-з Анатоль Камінський під час конференції в Нью-Йорку. Тоді він казав: "...нам концентруватися передовсім на двох справах: І) розбудувати на належному рівні штаб, людей для аналізу і розпрацювання актуальної дійсності на Україні і в Радянському Союзі, для визначення конкретних цілей і вироблення практичних засобів впливу на різні ділянки життя... Найкраще для цього надається "Пролог", за умов відповідної розбудови його апарату" (Ж."Сучасність". №4. 1988.) "Пролог" - то і є Т. Гунчак. Він дефілював між Львовом і Києвом, налагоджував звязки і постійно консультував, як діяти по-оунівськи.
Тут же Віктор Поліщук використовує уривки із статті Т. Гунчака про Д. Донцова ("Українська політична думка 1920-х років: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм". - "Літературна Україна". 1991. 20 червня.): "...сильні народи повинні побороти слабших і нав'язати їм свій спосіб життя. Дуже важлива теза в ідеології Донцова є поняття "творчого насильства" й "ініціативної меншості" як сил порядкуючих. Аналізуючи той аспект чинного націоналізму, Михайло Сосновський (автор політичної біографії Д. Донцова - В.М.) відзначав, що Донцов "відкидав ідею демократії, лібералізму, гуманізму і соціалізму. Натомість, як підставу суспільно-політичної організації народу висунув він засади "ініціативної меншості", то значить групи людей.., яка прагне до влади".
Таке возвеличування Донцова емісаром Т. Гунчаком, зрозуміло, мало неабияку реакцію в посткомуністичній Україні. Правда, зазначає Віктор Поліщук, дещо пізніше в газеті "Демократична Україна" той же Гунчак заявив, що "особисто... не поділяє поглядів Донцова", який, мовляв, "мав рацію лише в 30-х роках" (Газ. "Демократична Україна". 1992 . 25 березня.).
Врешті ОУН-з послала не тільки своїх емісарів в Україну, але й перенесла в Київ свій орган, журнал "Сучасність". "Так легше просувати ідеї ОУН - УПА", - зазначає В. Поліщук.
Другою вирушила в Україну ОУН-мельниківців та перенесла із Парижа в Київ свій орган "Українське слово". Засновано в Києві також журнал "Розбудова держави" (типу "Розбудова нації"). Появився в Києві і лідер ОУН-м Микола Плав'юк та його численні емісари. Спільно з Левком Лук'яненком вони редагують свої видання.
Найпізніше, "але зате найбрутальніше", - відзначає Віктор Поліщук, - рушила в Україну ОУН-бандерівців, яка відразу ж провела кілька своїх конференцій, де, звертаючись до Президента, Верховної Ради, почала вимагати реабілітації ОУН - УПА.
І знайшлися в Україні сили, які почали ті оунівські експансії підтримувати. Начальник соціально-психологічної служби Збройних Сил України (недавній сержант) генерал В. Мулява на конференції "Роль націоналізму в процесі державотворення України" виголосив промову, в якій заявив, що колір штандарту України повинен бути червоно-чорним (тобто бандерівським) (газ. "Гомін України", Торонто, 1992 р., 4 листопада.). Львівський поет Ростислав Братунь (про якого ми вже писали в попередніх підрозділах), який, як відзначає В. Поліщук, "десятиліттями гавкав на ОУН", в інтерв'ю "Робітничій газеті" заявив, що "націоналізм - вища форма патріотизму" ("Робітнича газета". 1992.11 грудня.). Дмитро Павличко, якого Віктор Поліщук вважав довгі роки "сумлінням українського народу", став писати текст маршу війська України, в якому є слова про наступність УПА в традиціях українського війська. А Президент України Леонід Кравчук, говорячи про постання УПА, сказав: "Цю дату треба відзначати саме як історичну, подобається це комусь чи не подобається" (Газ. "Гомін України". Торонто. 1999. 22 липня.). В Тернополі ж головну вулицю Леніна перейменовано на вулицю Степана Бандери. Подібних дій чимало.
Все це, застерігає Віктор Поліщук, - не якась собі пропаганда голови ОУН-бандерівців (тепер КУН) Ярослави Стецько, а реальна загроза для України. Бо ж, посилено подається з-за кордону фінансова допомога націоналістичній пресі в Україні, і не тільки їй. Сьогодні необандерівець Валентин Мороз кричить: "Бандера - то Шевченко XX століття!, Гітлер -то Христос XX століття!" Чи бачать всі ті представники "національної еліти" (І. Дзюба, М. Жулинський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), що творять?" - запитує під кінець автор.
Віктор Поліщук всі ті ігрища націоналістів, які творяться сьогодні в Україні, називає "відьомським балом ОУН". "Де ж ті українські письменники, котрі зуміли б показати глибину (або мілкість) злочинної душі вбивника з УПА?", - з сумом зазначає він. "Не враховуючи українських авторів, котрі писали в умовах більшовицького режиму, досі ніхто з українців не визнав вину ОУН - УПА за злочини народовбивства на поляках у час війни", - скрушно зауважує автор.".. .Я соромлюся того, що вчинили мої земляки в час війни. Я соромлюся за тих, котрі вели євреїв на страту. Соромлюся дій УПА, соромлюся ОУН, яка винна у смерті поляків, євреїв, росіян, українців...".
Тобто, Віктор Поліщук соромиться тих, хто "з національності робить професію". Тому, пишучи цю книгу, щиро заявляє: "У цій книзі - мій біль, мій сором за злочини моїх співвітчизників".
Злочинно ототожнювати український націоналізм з українським народом. Сором чесного українця Віктора Поліщука і примусив написати цю сповідь. Він пише про це так: "Восени 1992 року приїхала до Торонто колишня наша сусідка з Дубна, українка Віра Корецька. В розмові зі мною вона повторила думку простого селянина з-під Дубна: ОУН - УПА так зганьбила наш український народ, що цієї плями з нас уже ніколи не змити. А я кажу - з українського народу можна і треба цю пляму змити, сказавши правду про злочини ОУН - УПА.
Тому, завершуючи книгу "Гірка правда: злочинність ОУН-УПА" Віктор Поліщук заявляє:
"За дії ОУН - УПА має відповісти теперішня влада незалежної України - її парламент, її Президент. Це вони мають офіційно засудити дії ОУН -УПА, це вони мають відмежувати український народ від тих організацій. І скласти заяву про прохання вибачити українському народові за дії його синів-виродків.
Те саме має зробити в першу чергу ієрархія Греко-католицької церкви, бо саме під її омофором постала ОУН. А також ієрархія Української православної церкви, бо це її жертва брала участь у масових мордах на Волині. Хоч і була ця паства спонукана до злочинів емісарами з Галичини. Бо ж без покаяння немає прощення!
Примітки
[1] Кубійович В. Мені 85. Париж - Мюнхен, 1986.
[2] Turowski І., Siemashko W. Zbrodnie nacionalistow ukrainskich dokonant na ludnosci polskies na Wolyniu 1939-1945. Warszawa, 1990. S. 158.
[3] Korman A. Nienkurane zbronie SS-Galizien z lat 1943 - 1945.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Вже пора поставити крапку. Бо подібні викривання можна продовжувати без кінця. На поставлене запитання - з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? - відповіли самі націоналісти та ті автори, які писали про ОУН - УПА. Однак, ще раз нагадаємо читачам кілька суттєвих позицій:
"ОУН сподівається, - писали бандерівці 14 серпня 1941 року в "меморандумі", посланому в Берлін, - що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і вільно..."; "Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, - писав Степан Бандера в 1948 році в брошюрі "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", - то Україна (читай: українські інтегральні націоналісти - В.М.) не могла прийняти неприхильно цього факту... Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її - готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії і тільки проти неї..."
Тут, як бачимо, Бандера ставить наголос на війні "проти більшовицької Росії" і "тільки проти неї". Завершував свою думку провідник ОУН такими однозначними застереженнями: "Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли - і до неї завжди признаємося..." Отже, свою (як і ОУН-бандерівців) позицію у минулій війні Бандера вважав "єдино правильною" і до неї "завжди признавався", тобто її схвалював і не відмовлявся.
А чи "признаються" у своїх численних злочинах нинішні шанувальники донцовщини і бандерівщини, які вже реанімували свої структури в незалежній Україні?
Вже понад півстоліття минуло з часів однієї з найстрахітливіших воєн, які знало людство. Зарубцювалися шрами землі, але рани людей ще болять і кровоточать. Відходять у небуття зболені життям ветерани Другої світової. Але Пам'ять народна живе в серцях живих і чесних людей. Історія, як відомо, вчить нинішні і прийдешні покоління уму-розуму. Але, як бачимо, недавня історія нічому не навчила нинішніх шанувальників й апологетів злочинного інтегрального націоналізму. Вони не тільки не відмовляються від злочинів минулого, але й тепер ставлять пам'ятники есесівцям 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", провідникам ОУН -УПА Є. Коновальцю, А. Мельнику, С. Бандері, Р. Шухевичу та іншим, славлять убивць поляків, євреїв, росіян, українців як "національних героїв України, їх іменами називають вулиці і площі, відроджують людиноненависницький дух донцовщини і бандерівщини. Окремі з націонал-фашистів, навпаки, не тільки реанімують злочини минулого в цілості і незмінності, але й намагаються найганебнішим граням історії надати ще ганебніших віддзеркалень.
Мало того, сьогодні з'явились такі шанувальники, які ідеологію войовничого, інтегрального націоналізму (за Донцовим) прагнуть перетворити на об'єкт наслідування, традиціоналізму, перетворюють її в галицький фундаменталізм, а криваву практику бандерівщини - в розгнуздану політичну істерію людиноненависництва і людиновбивства. Такі методи політичної дії вони вважають рятівними для сучасної незалежної і "демократичної" України.
Можливо, нинішні українські націоналісти не такі, як були в недавньому минулому? Можливо, уроки історії не пішли їм на користь? Ні! Маємо те, що маємо, як сказав один із "національних" політичних діячів. Вони нічого не забули і нічому не навчились.
Знову "національна еліта" ("луччі люди", "ініціативна меншість" за Донцовим, яку тепер називають "національно свідомими" чи "національно заклопотаними") об'єднуються в такий же тоталітарний "орден кращих людей", як і в 30 - 40-ті рр. Сьгодні вони кричать: "Ця організація (орден!) повинна складатися з ідейних однодумців і за своєю внутрішньою організаційною структурою повинна мати напіввійськовий характер. Це повинен бути своєрідний орден, про який писав Д. Донцов". ("Напрям". 1991. №4.)
Вони знову шукають "ворогів України", знову від істерії і людиноненависницької паранойї у них крутиться голова, напружуються нерви і чешуться кулаки...
Хто ж ті "вороги України"? "Коли говорити про теперішній історичний період, - пише один із затятих "національно свідомих", - то головним ворогом України була, є і, без сумніву, ще довго залишатиметься Росія". Бо "найкращий москаль - це мертвий москаль". Для цього, звичайно, можуть згодитися всі ті засоби, увесь злочинний досвід бандерівщини, здобутий в минулому. От і доводиться нинішнім шанувальникам ОУН -УПА оживлювати "поганьблені сторінки" минулої війни! "Коли йде боротьба на виживання, - пишуть неофашисти у "вільній" Україні, - не варто плакатись, що якийсь-то метод боротьби вульгарний чи жорстокий. Якщо перед тобою вороги, вони повинні бути знищені, скопрометовані, вигнані... Про моральність поговоримо, коли переможемо..."
"За українську ідею було пролито вже стільки крові, вже полягло стільки людей, не тих недомірків, недолюдей, яких ми бачимо щоденно на вулиці.., що якщо ми зараз програємо, якщо не скористуємось моментом, якщо ми зараз зупинимось перед тим, щоб пролити кров, цього не проститься нам ні на цьому світі, ні на тім". А поки-що нищать пам'ятні знаки на місцях захоронения тих, хто загинув від рук гітлерівців та оунівців, в центрі Львова спалюють кострища книг "ворогів", демонстративно шматують червоні, російські та польські прапори, посилають бойовиків УНА - УНСО на бойові діяння в Придністров'я, Абхазію і Чечню, зривають ордени з ветеранів війни і праці, та знущаються над ними. 9 травня 1997 р., в День Перемоги над фашизмом, група необандерівців у Львові зупинила колону демонстрантів-ветеранів війни і поглумилася над нею. Те ж сталося і 27 липня того ж року, в день річниці визволення Львова від німецько-фашистських загарбників. Аналогічні акції проводять войовничі націоналісти в Івано-Франківську, Тернополі та в інших містах Галичини. Такі свавільні побоїща та акти вандалізму творяться постійно при потуранні місцевих націонал-"демократичних" властей.
"Прецеденти світової історії показують, - голосять нинішні войовничі націоналісти, - що захистити націю, не дати їй вмерти не розвинувшись, може тільки націоналістична диктатура..." Зразком такої диктатури для них є фашистські диктатури Гітлера і Муссоліні ("Напрям", 1991, № 6, с 13 -15).
Така відверта проповідь фашизму не випадкова, бо цьому всебічно сприяють націонал-"демократи" і націонал-"реформатори", які прийшли сьогодні в Україні до влади. Вони потурають сьогодні усьому, що голосять і чинять націоналісти. Власне, з ініціативи шанувальників войовничих націоналістів нині і державотворці (від рядового націонал-"патріота" до Президента) заговорили про "національну мрію", "національну еліту", "національну ідею", при цьому перекручуючи зміст цих понять. Тому-то так безцеремонно фальсифікується історія, перериваються могили, знищуються пам'ятники, реанімується все ганебне, що було в минулому, реабілітуються "борці за визволення", "національні герої", есесівці з дивізії СС "Галичина" і різуни із боївок ОУН - УПА. Тут нічого дивного, бо, як визнають самі пропагатори, "сучасні концепції українського націоналізму", "...взагалі націоналізм... є явищем деструктивним, бо спрямований на руйнування.
Завершуючи цю книгу, я повинен навести досить яскраву і суттєву характеристику всього того явища, що називається українським войовничим націоналізмом, подану видатним поетом України Василем Симоненком. Дарма націоналісти, вчорашні і нинішні, зачисляють його у свою зграю. Наведемо цю характеристику повністю:
НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі,
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали "хайль!" охриплими басами,
І "Ще не вмерла..." голосно ревли.

Де ви ішли - там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям-
Плювала кров'ю "ненька Україна"
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі Сходу не вернулись "москалі".

Тепер ви знов, позв'язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів запрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.

Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте: ще не вмерла Україна,-
I не умре!

История

З КИМ І ПРОТИ КОГО ВОЮВАЛИ УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ. Часть 9